Слава ЗСУ!

Це «АААААААААААА» робило математичні вправи важчими, ніж вони мусили б бути, проте він нарешті вирахував. Сімдесят дві години між ними й жалюгідною смертю від удушення отут, серед темряви. А чому темрява? Бо ніхто не попіклувався замінити батареї в автономних світильниках, ось чому. Їх, либонь, не міняли вже років з двадцять, якщо не більше. Наш бос економить гроші. І чому тут лише сім маленьких сраних балонів, у погрібці, коли на РНГХ їх було нагромаджено ледь не більйон, тільки й чекали, щоб вибухнути? Бо наш бос любить, щоби все було саме там, де він наказав.

Отак, сидячи тут, слухаючи оте «АААААААААААА», Картер пригадав одну з примовок свого батька: «Пошкодуєш пенні, втратиш долар». Це геть-чисто про Ренні. Ренні — імператора вживаних машин. Ренні — крупного політика. Ренні — наркобарона. Скільки він заробив на своїх операціях з наркотою? Мільйон доларів? Два? І вони щось зараз значать?

«Він, мабуть, їх ніколи б не почав витрачати, — подумав Картер, — і зараз він, товста срака, їх не тратив би. Нема на що їх тут, у бункері, витрачати. У нього тут сардин більше, ніж він здатен зжерти, і все задарма».

— Картере? — долинув крізь темряву голос Великого Джима. — Ти там збираєшся міняти балон, чи ми так і будемо слухати це виття?

Картер вже було відкрив рота, щоб крикнути, що їм варто ще почекати, що важить кожна хвилина, але раптом оте «ААААААААААА» врешті припинилось. А також і «пі-пі-пі» очисника повітря.

— Картере?

— Я якраз цим займаюсь, бос.

Затиснувши ліхтарик під пахвою, Картер відтягнув порожній балон і поставив новий на металеву платформу, де вистачило б місця для балона, вдесятеро більшого, і підключив конектор.

Кожна хвилина важить… а чи воно так? Чому це так, якщо все одно кінець-кінцем це призведе до удушення?

Але конвоїр на шляху до виживання всередині нього вирішив, що це лайно питання. Конвоїр виживання вирішив, що сімдесят дві години таки важливий строк. Бо хтозна, що може трапитись? Військові хлопці можуть нарешті вичислити, як їм розколоти цей Купол. Він може навіть сам собою зникнути, так само несподівано й незбагненно, як був з'явився.

— Картере? Що ти там робиш? Моя нікчемашна бабця рухалася швидше, а вона ж уже мертва!

— Вже майже закінчив.

Він перевірив, чи щільно прилягає конектор, і поклав великий палець на кнопку стартера (гадаючи, що якщо стартерний акумулятор маленького генератора такий само старий, як і ті батареї, що живили автономне освітлення, їм зараз буде непереливки), та раптом застиг.

Сімдесят дві години, це якщо їх тут двоє. Але якщо б тут сидів він сам-один, цей термін можна було б подовжити до дев'яноста, а то й сотні годин, особливо, якщо вимкнути очисник, поки повітря не стане зовсім спертим. Він пропонував цю ідею Великому Джиму, але той сходу її відкинув.

— Маю слабке серце, — нагадав він Картеру. — Чим затхліше повітря, тим більш імовірно це в мені відгукнеться.

— Картере? — голосно, вимогливо. Цей голос ліз йому до вух так само, як сморід тих сардин до носа. — Що там таке відбувається?

— Все готово, бос! — гукнув він і натиснув кнопку. Стартер застрекотав, і генер відразу ж завівся.

«Треба мені поміркувати над цим», — подумав Картер, але конвоїр виживання вважав інакше. Конвоїр виживання вважав, що кожна втрачена хвилина — змарнована хвилина.