Слава ЗСУ!

Він прочовгав крізь одвірок, рухаючись тепер впевненіше, незважаючи на чорноту. Розміщення речей у цій кімнаті він пам'ятав добре: по боках полиці, прямо попереду дива…

І знову він перечепився об того нікчемашного хлопця і впав пластом. Ударився лобом об долівку й закричав — більше від несподіванки й досади, ніж від болю, бо килим на підлозі пом'якшив удар. Але ж, о Господи, між ногами в нього була мертва рука. Здавалося, зараз вона вхопить його за яйця.

Великий Джим підхопився на коліна, зачовгав уперед і знову вдарився головою, цього разу об диван. Знов видав скрик, потім заліз на диван, швидко підібравши за собою ноги, як ото робить людина, вискакуючи з моря, де, як вона раптом зрозуміла, повно акул.

Він лежав і тремтів, наказуючи собі заспокоїтись, він мусить заспокоїтися, бо інакше в нього дійсно може статися інфаркт.

«Коли починається аритмія, ви мусите сконцентруватися і робити довгі, глибокі вдихи», — казав йому той хіпі-доктор. Тоді Великий Джим поставився до цих слів, як до звичайної нью-ейджівської дурні, проте зараз йому не залишалося нічого іншого — звичайного верапамілу в нього не було — тож мусив спробувати цей рецепт.

І воно, схоже, діяло. Зробивши двадцять глибоких вдихів, кожного разу видихаючи повільно, він відчув, що серце в нього нормалізувалося. І в роті поменшало мідного присмаку. От лишень груди йому здавило. У ліву руку вповзав біль. Він знав, що це симптоми інфаркту, але гадав, що це може бути також і від нетравлення шлунку після всіх тих з'їдених ним сардин. Найімовірніше, що від останнього. Довгі глибокі вдихи чудово допомагають його серцю (але все одно, коли вибереться з цього розгардіяшу, йому треба показатися лікарям, можливо, він навіть погодиться на серцеву хірургію). Спека — от головна проблема. Спека й затхле повітря. Він мусить знайти ліхтар і знову завести той генер. От лиш ще хвилиночку, ну, може, пару…

Тут чути чиєсь дихання.

«Авжеж, звичайно. Це ж я сам тут і дихаю».

І все-таки він був певен, що чує ще когось. Більше, ніж когось одного. Йому здалося, що з ним тут тепер кілька людей. І він подумав, що знає, хто вони.

«Та це ж просто смішно».

Так, але хтось із тих, хто зараз тут дихає, знаходиться поза диваном. Хтось причаївся в кутку. А хтось стоїть за три фути перед ним.

«Ні. Припиніть!»

За диваном Бренда Перкінс. У кутку Лестер Коґґінс, з відвислою нижньою щелепою.

А просто перед ним стоїть…

— Ні, — проказав Великий Джим. — Це суще лайно. Чиста дурня це.

Він заплющив очі, намагаючись сконцентруватися на тих довгих повільних вдихах.

— А тут так гарно пахне, тату, — спереду нього прогудів Джуніор. — Пахне, як у тій коморі. Як мої дівчатка.

Великий Джим вискнув.

— Допоможи мені підвестись, братане, — озвався з підлоги Картер. — Він мене так сильно порізав. Та ще й стрельнув у мене…

— Перестаньте, — прошепотів Великий Джим, — нічого такого я не чую, отже, зараз же припиніть. Я рахую вдихи. Я направляю собі серце.

— Всі документи в мене збереглися, — промовила Бренда Перкінс. — І копій маю достатньо. Скоро їх буде розвішано на кожному телефонному стовпі в місті, як розвішувала Джулія останнє число своєї газети. «Начувайся, твої гріхи знайдуть тебе» — книга «Числа», розділ тридцять другий.