Слава ЗСУ!

Але головно вона маленька дівчинка, зіщулена на дощатій підлозі естради на громадському майдані свого міста, маленька дівчинка, покарана за свою наївну зарозумілість, маленька дівчинка, котра помилялася, вважаючи себе великою, тоді як вона крихітна, вважаючи себе значущою, тоді як вона не значила нічогісінько, вважаючи, що світ до неї уважний, тоді як у дійсності світ — це величезний мертвий локомотив з двигуном, але без прожектора. І вкладаючи в плач усе своє серце, і розум, і душу, вона благає:

— ПРОШУ, ДОЗВОЛЬТЕ НАМ ЖИТИ! Я ВАС БЛАГАЮ, БУДЬ ЛАСКА!

І якусь крихітну мить вона — шкіроголовка у білій кімнаті; вона дівчинка, котра повернулась (з причин, які сама собі пояснити не в змозі) назад до паркової сцени. На одну жахливу мить Джулія — та, котра це зробила, а не та, котрій це було зроблено. Вона навіть той солдат з пістолетом, гакермонстр, котрий постійно повертається у сни Дейла Барбари, той, котрого він не зупинив.

А потім вона — просто вона.

Дивиться вгору на Кейлу Бевінс.

У Кейли бідна родина. Її батько валить ліс у ТР-90 і випиває в пабі у Фреші (закладі, котрий у належний час стане «Діппером»). У її матері на щоці велика рожева пляма, тому діти кличуть її Вишневою Головкою або Суничною Пикою. У Кейли зовсім нема гарного одягу. Сьогодні на ній старий коричневий светр, і стара картата спідничка, і стоптані черевики, і білі шкарпетки з розтягнутими халявками. Одне коліно розбите, либонь, сама впала або хтось штовхнув її на ігровому майданчику. Це Кейла Бевінс, гаразд, але зараз обличчя в неї шкіряне. І хоча воно безперервно змінює форми, жодна з них навіть зблизька не схожа на людську.

Джулія думає: «Я бачу, як дитина дивиться на мурашку, коли мурашка дивиться вгору зі свого боку збільшувального скла. Коли вона дивиться вгору за мить до того, як згоріти».

— БЛАГАЮ, КЕЙЛО! ПРОШУ! МИ ЖИВІ!

Кейла дивиться на неї згори й нічого не робить. А тоді перехрещує перед собою руки — то людські руки в цьому видінні — і через голову стягує з себе светр. У голосі її, коли вона починає говорити, нема любові, нема співчуття, нема розкаяння.

Але в ньому, можливо, є жалість.

Вона каже.

12

Джулію віджбурнуло від коробочки, немов чиясь рука її кинула. Останній затриманий подих вилетів з неї геть. Перш ніж вона встигла зробити вдих, за плече її ухопив Барбі, висмикнув затичку зі шпинделя і наштовхнув її ротом на нього, з надією, що не поранить їй язик або — Боже збав — не вжене жорстку пластикову рурку їй у піднебіння. Він ніяк не міг дозволити їй вдихнути отруєного повітря. З такою кисневою недостатністю, як у неї зараз, почнуться або конвульсії, або вона просто нагло помре.

Звідки б не повернулась, але, схоже було, що вона не втратила розум. Замість відбиватися, вона мертвою хваткою вчепилась руками в шину від «Пріуса» і почала гарячково смоктати зі шпинделя. Він відчув, як її тіло великими хвилями пронизує дрож.

Сем нарешті перестав кашляти, але тепер народився якийсь інший звук. І Джулія теж його почула. Вона ще раз присмокталась до шини й підняла очі вгору, великі, широко розплющені в її глибоких, притінених очницях.

Гавкав собака. То мав бути Горес, бо він єдиний собака, котрий залишився. Він…

Барбі ухопив її за руку, так міцно стиснувши, що вона подумала: «Зараз він її мені зламає». На його обличчі застиг вираз чистого зачудування.

Коробочка з дивним на ній символом зависла на висоті чотири фути над поверхнею землі.