Слава ЗСУ!

— Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї![122] Отак все пішло прахом в моєму житті? — заплакала вона.

Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов'язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.

Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.

— Що ви тут робите? А вона чому не спить? — показала дівчинка на Джуді.

— Ти обпісялась у постелі, — радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.

Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.

Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей — кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.

— Це не має значення, — оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. — Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.

— Її треба везти до лікарні? — спитала Лінда.

— Тільки до амбулаторії, і не зараз. Завтра вранці. Там я підберу для неї необхідні ліки.

— НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ! — заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.

— Уколів не буде, мила, тільки пігулки.

— Ти певен цього? — спитала Лінда.

Расті подивився на собаку, котра тепер мирно лежала з мордою на лапах, не звертаючи уваги на всі ці драматичні перипетії.

— Одрі певна, — відповів він. — І цієї ночі вона спатиме тут, з дівчатками.

— Bay! — скрикнула Джуді. Вона стала навколішки і театрально обняла собаку.

Расті поклав руку на плече дружині. А вона похилила голову йому на плече так, ніби в неї вже закінчилися сили тримати її прямо. — Чому це? — запитала вона. — Навіщо?

— Сам не знаю. Просто на знак подяки за те, що це був лише малий припадок.

Наразі його молитву було почуто.