Слава ЗСУ!

Росли два дерева на пагорбі, а поруч

Чотири глиби височіли мармурові.

Роланд там впав на мураву зелену

І знепритомнів. Смерть була вже поруч.

169

Між гір крутих, серед дерев високих

Блищать чотири глиби мармурові.

Зомлілий граф лежить в траві шовковій.

За ним давно вже сарацин пильнує,

Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,

Замазав кров\'ю тіло та обличчя;

Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.

Він був красивий, мужній і кремезний,

Та повен люті і жаги до вбивства.

Схопив меча, Роланда пхнув ногою

І закричав: «Здолав небожа Карла!

А Дюрандаль візьму в краї арабські!»

Коли він так волав, граф опритомнів.

170

Роланд відчув - меча хтось забирає.

Отямився, розплющив очі й каже:

«Здається, злодію, ти не із наших!»

В руці тримав, як завжди, Оліфант.

В шолом ударив, вкритий злотом щирим,

Розбив його, а з ним розтяв і череп,

І очі геть полізли в мавра з лоба.

Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.

А граф сказав: «Падлюко, ти зухвало

Присікатись до мене намірявся.

Будь-хто, почувши це, сказав би - дурень!

Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,

Повипадали золото й каміння».

171

Відчув Роланд - пітьма вкриває очі.

Підвівсь на ноги і стоїть насилу,

Сірішає знекровлене обличчя.

А перед ним лиш темно-сіра скеля.

Він десять раз мечем ударив гнівно,

Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.

Сказав: «Допоможи, Свята Маріє!

О мій чудовий Дюрандале! Горе!

Ми маємо розстатись! Не загострю

Тебе я більше! Скільки битв позаду!

А скільки володінь завоювали,

І Карл - сивобородий їх володар.

Ти не служив ніколи боягузу -

Належав ти шляхетному барону,

Таких у вільній Франції не буде!»

172

І знов Роланд масив б\'є мармуровий.

Сталь не розбити, не зігнуть - дзвенить лиш.

Побачив граф: не може меч зламати,

Оплакувати став його майбутнє:

«О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!

Як ти палаєш барвами під сонцем!

Коли був Карл в долині Моріанській,

То ангела Господь послав до нього

З наказом меч віддати капітану.

З усіх мене обрав король шляхетний.

З тобою Мен і Пуату здобувши,