Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Піца «Гімалаї»

В принципі, поїхати в Ляйпціг — це ще куди не йшло, а от іти по карті, з компасом і з пекельним джіпіесом, коли Редька толком не могла розібратися навіть у своєму телефоні, а в гори ходила хіба що в Карпати чи в Крим — протоптаними стежками і з друзями — та й то вмудрялася десь завтикати, заблукати й дертися з переляку через чагарі, поки ніч не зовсім впала — це явно завдання стрьомнувате. Це ж Соня, а не вона, була в школі чемпіоном зі спортивного орієнтування.

— Нє. Дулю з маком і родзинками. Ґоа значить Ґоа. І ні на які бібліотечні Ляйпціги я не розмінююся. Тим більше, взагалі не ясно, чи все це не підстава.

8

Великий білий, схожий чогось на шкільний чи лікарняний, годинник із лого «MOMO bar» показував 19.30.

— Так що таке… — Редьці, котра цілком туманно уявляла, що від неї вимагалося зробити, вистачило рівно десять хвилин на розповідь всієї страхітливої історії — Соня не перебивала і навіть не вставляла фрагментів своєї світської хроніки. Вона спокійно вмочала свої вегетаріанські момо в якийсь хитромудрий соус (з усіх інгредієнтів цієї загадки Редьці відома була лише кінза), неспішно жувала їх, ковтала і слухала. Кілька разів навіть кивнула. А потім витерла серветкою губи і без інтересу глянула на Редьку. Зітхнула сито, відкинулася на стільці:

— Cлухай, сістер, якщо чесно, то мені цей авантюризм глибоко сама знаєш де. В мене тут на день таких екшнів випадає, — так само з приводу чужого попадалова — що можна десять книжок написати. При чому за те, що я ці пригоди розгрібаю, мені платять. Який мені сенс витрачати свій безцінний час на якісь розводки моєї ж сестри?

— Ну… Познущатися? — справедливо припустила Редька.

— Я тебе прошу. Це можна було б зробити й у простіший спосіб. — Соня дещо нарочито позіхнула.

— Ага. Ти все дитинство практикувалася, — «по-сестринськи» глянула на неї Редька.

— Точно. Спеціальні тренінг-програми проходила. А тобі казала, що ходжу на стрільбу й верхову їзду.

Вони трохи помовчали. Офіціант приніс зеленого чаю. Соня заглянула під кришечку чайника — ще не заварився.

— Якщо вже хочеш мою думку — не професійну, чисто таку, інтуїтивну — все це, якщо ти його не придумала, звісно, якось смутно віддає татовими мутками. Ти точно впевнена, що листи тобі, а не йому?

— Ну, мені так здається…

— То хрестися. Більше навряд чи допоможу, чесно кажучи. Від тата вже новин нема сама знаєш скільки. Засів десь у льодовиках чи малярійних болотах, хто його зна.

— Дивно. Ми ж, окрім діда з бабою, його єдині родичі. Не схоже, що можна просто так забити…

— Ну і шо, шо родичі? Думаєш, родичі спілкувалися би, не будучи родичами?

Редька сумно посміхнулася.

— Та нє, — провадила Соня, — я не про нас із тобою, як не дивно. До речі, в нього ще ж похресник є, студєнт вічний. Наче з ним він був у тісніших зв’язках — бо ж той сіротка, і тато ж завжди синочка хотів. Але де той пацан, я не в курсі. Тільки від тата про нього і чула. І, може, тільки від нього і є шанс почути щось про нашого родителя.

Редька зітхнула. Щось у всій цій ситуації наганяло на неї каламутну тривогу. Не вперше вона задумувалася про занадто довге татове мовчання.

— Надіюся, з ним все добре… — подумала вголос Редька.

Соня не відреагувала.

— Все, мені пора вже скоро. — Соня махнула офіціанту. — До речі. Якщо захочеш перестати займатися фігньою, в мене є для тебе роботка.

Кожен раз, коли Редька чула слово «роботка», навряд чи малась на увазі цікава, креативна, добре оплачувана посада з перспективою закордонних поїздок і подальшого розвитку. Цей раз не був винятком:

— Мій партнер один відкрив піцерію…

— Паздравляю, — криво всміхнулася Редька.

— Ну і там не проста піца…

— А золота?

— Можна і так сказати, — посміхнулася Соня. — Там всілякі інгредієнти типу чорних трюфелів… — на секунду Редьці здалося, що Соня зараз ловить ці трюфелі на стелі. — …Та інших люксових речей. Багатікам, знаєш, не важливо, що піца — то їжа простолюду. Варто набухати в неї чорної ікри чи м’яса лобстера — розбирають за страшні гроші. Це як та мода на суші з салом була.

Редьку пересмикнуло.

— Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?

— Лобстерів горіхоколом не колять. — Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.

— Ну?

— Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас — хамка ще та, тобі не звикати.

— Я на велосипеді…

— Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень — жирні гроші як на кризу — плюс чайові такі, що ці мальчики, — Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, — хором подусилися б. То шо — візьмешся?

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.

Останній коментар