Слава ЗСУ!

Редька натисла на дверцята, вони нарешті піддалися. Висунула сіру шухлядку. Будь вона в кіні про Індіану Джонса, тут би ще була присутня павутина і пилюка, а так який нормальний павук полізе ловити муху в закритому просторі двадцять на двадцять сантиметрів?

Все чемно і чинно, як книжка (тобто електронний лист) їй пише: обіцяне лежить. Дивно, що Редька якось до останнього чекала якоїсь підстави. І навіть розвертаючи пакунок із пожовклої місцевої газети й дістаючи з нього червоний широкоформатний блокнот і коробочки з плівками, вона не могла скараскатись тривоги. Вирішивши довго тут не затримуватися (мало які ще способи ідентифікації раптом насняться пахучій банковій адміністрації), Редька хутко зсипала все собі в порожню строкату торбинку, добуту в цілодобовій сувенірній ятці аеропорту. (Треба ж було бодай щось в Індії купити Соні на втіху). Запхавши назад шухляду й сумлінно закривши дверцята, Редька помітила, що звідкись, вочевидь, з-поміж сторінок записника, на підлогу випало кілька чорно-білих фотографій.

Редька попіднімала їх, і лиця різних людей, що були з висоти її зросту геть крихітними, наче впритул наблизилися, мовчки гарантуючи свою присутність. Редька мимоволі навіть озирнулася, наступної ж секунди звернувши свій містичний страх на очі пацюків, що мали би слідкувати за неї із темряви. Але лиця на фотографіях не збиралися відпускати її. Більше того — тепер її закували в собі пейзажі, на яких робились колись ці знімки. Засніжені гори, безкровні пустелі, химерні скелі й мовчазні озера… Все це Редька знала, бачила, відчувала, несла в собі як хворобу з довгим інкубаційним періодом.

Вона так і стояла посеред кімнати, дурнувато тримаючи перед собою фотографії, дослухаючись спершу до тиші, а потім до невиразних кроків у своїй голові. Кроки, краплі води у підвалі, шепотіння і смішок: «Сім подвійних, хе-хе-хе…»

— Та кінчилися вже подвійні! — вголос крикнула Редька й від пронизливої самотності очі їй застелилися сльозами.

Втрачаючи різкість, вона вкинула знімки до торби і беззмістовно витріщилась на свій ключ. «6» і «9» на ньому попливли, закрутились і заплутались, як дві рибини, що їм зі ставка спускають воду. Безжальний голос базарної відьми тим часом продовжував своє: «Розділи і вивчи їх», «Постав кожну на місце…»)

І раптом Редьці здалося, що риби помінялися місцями і вона вже не може зрозуміти, чи це містика, чи глюк, чи банальне нервове виснаження, найкращий лік якому — омріяні бабцині вареники на пару і безпробудний тридобовий сон…

Тонкий писк, як фон від електроприбора в голові, затих так само несподівано, як і почався. Редька в повній тиші поволі приходила до тями. Погляд її безцільно блукав дверцятами інших комірок, жодного руху за дверима не чулося, і навіть пацюка вона цікавити перестала — його сімейство тепер діловито попискувало десь під підлогою.

Аж тут в око впав номер 96 на стіні трохи вище. Підійшовши впритул, Редька збагнула, що скринька для неї трохи зависоко. І все ж, слідуючи незбагненному поклику інтуїції, ледь трохи помучившись, Редька роз’єднала половинки «6» і «9». Придивилась. Симетричні! Симетричні, як пласкі черви!

— Риби, черви — яка ще наволоч на черзі в мою голову?!

Втім, не грайся вона в дитинстві відібраним у сусідського Ромчика конструктором, пласкі черви так і лишилися би натяком із глибин підсвідомого й підручника зоології за 7-ий клас. А так то спритно поміняла половинки місцями і склала ключ навпаки. «96». Серце забилося хутчіш, наперед переживаючи чергову трилітрову банку розбитої надії. — Ну але карочє…

Редька навшпиньки піднялася до комірки з номером «96», і ледве дотягнувшись і замалим не перетворившись на живу капронову колготу, таки запхала свій леґо-ключ у дірку мало не наосліп.

Ключ, на щастя, підійшов одразу. В шухляді, що ледь не впала Редьці на голову, лежала якась стара і зотліла, скручена у трубочку ганчірка. Пахла вона не вельми приємно і, здавалось, розсиплеться від найлегшого необережного доторку. З ганчіркою за роки лежання майже зрісся потертий паперовий сувій, жовтий, аж коричневий, і нічого на ньому не написано. Редька добре все витрусила і навіть понюхала: хоч би тобі брильянт який вивалився, чи капшук із золотим піском як економ-варіант — а дулі зо дві. Скарби тільки в кінах водяться.

Раховита Редька секунду вагалася, брати з собою «напровсяк» цю безглузду знахідку чи ні. Воно їй треба — доказувати прикордонникам, що штука ця не має антикварної цінності? Папір цей міг хіба би пригодитися Дордже з його філігранями. Але де тепер Дордже і де його університети?..

Редька з досадою, жестом баскетболіста закрила дверцята номер «96», натисла кнопку виклику клерка і вже подумки всілася в літаку на місце біля вікна.