Слава ЗСУ!

— Тоді добре, — посміхнулася Редька. — Давай їсти.

Вони їли мовчки. Телевізори під стелею ресторації транслювали хто що міг: від кліпів індійських виконавців до чемпіонату в покер у Манчестері. Редька згадала свій сон про королеву в картярських боргах і гмикнула.

— Все-таки, як дивно. Як дивно і приємно, що саме ти, подібна не на мене, а на неї, виявилася моєю сильною дитиною. — Тато сказав це дуже тихо і майже про себе, а в Редьки поміж тим пробіг у грудях холодок гордості.

— До речі. В тебе нема випадково якихось інших маминих фотографій. І… — Редька згадала, що в щоденниках він вживав самі лишень ініціали, та й ті не особливо співпадали з іменем, котре їй озвучували в дитинтстві, — як її звали повністю? — вперше за весь час вона подивилася йому в очі прямо.

Він трохи помовчав.

— Її звати… — (навмисне вжив теперішній час, подумала Редька, і їй стало трохи світліше) — Кар По Ча. Значить «Біла Птаха». А найкращі фотографії завжди тут. — Він показав пальцем собі на лоба. Там, подумала Редька, мало б вилізти у нього третє око в разі необхідності.

— Зрозуміло, — зітхнула вона.

— Що тобі зрозуміло, сильна дитино Кар По Ча? — знову посміхнувся батько. (Ще трохи, злякалася Редька, і їх розмова почне скидатися на розмову двох індійців з радянського вестерну). — В тебе є такий же кейс для фотографій?

— Та ладно. — Редька вирішила змінити тему. — Ніяка я не сильна. Досить пафосу. Чув би ти, як я нила на підйомах, і особливо на спусках із моїми колінами.

— О, коліна — це у нас сімейне, — він знову засміявся. Лід між ними потроху танув.

— А на Соню ти не злися. Якби не її підстава з тими піцовими грішми, я би в житті свою дупу не висунула кудись у невідомість. Кожна видима лажа може мати несподівано хороший наслідок. Ну, це не я придумала.

Тато посміхнувся.

— Ну, я радий, що якось прислужилася й наша цариця савська. Чужими руками жар загрібаючи…

Редька виразно глянула на батька, від чого його скептичний вираз трохи збляк.

— Давай не будемо, тату. Не хочу гриміти зараз всіма ланцюгами причин і наслідків, лазити в трудноє дєцтво і ворушити прах діда Фройда. Напишу тобі ввечері листа, як буде сила. Добре?

— Ну добре.

Він глянув на годинник.

— Вже біжиш? — із перебільшеною байдужістю спитала Редька.

— Ні, ще не зараз. Підемо ще мате, може, десь вип’ємо?

— Пішли.

Поки вони йшли задніми дворами, подалі від центральної вулиці з вічно роззявленими туристами зі спальних районів, Редьчин батько дивився навкруги якось дивно, наче поверх дахів. Редька перехоплювала цей його погляд, неясно щось відчуваючи. Ніби між іншим він запитав:

— А ти не хочеш пожити деінде трохи?

— Та я вже і так вивожу манатки з твоєї хати… — трохи образилася Редька.

— Та ні, в хаті живи, скільки хочеш. Я маю на увазі, взагалі не в Україні?

— А де? — аж стрепенулася Редька, боячись запустити надію туди, куди їй не слід заходити.

— В Німеччині, наприклад, — позбавив її проблем із надією тато. — Мансарда по сусідству якраз звільнилася.

Мансарда.

Редьці чогось не хотілося бачити, як він зараз, мабуть, лукаво підморгує. Та все ж про себе вона посміхнулася: «Нормальний собі фріц». Зараз вона ледь не вперше в житті раділа, що не схожа на світлоокого, пшеничноволосого і пшеничнобородого тата. Принаймні не так сильно, як Соня. Так що фріц із Редьки такий самий заправський, як і з Дордже.

— Дякую, тату. Матиму на увазі.

Ну, не любить вона котів, яких точно прийдеться годувати, — тато просто так ніколи нічого не пропонує. До того ж буде дуже дивно заявлятися жити в келію Дордже, віддаючи себе на розтерзання фантомам. Не подобається їй ця роль фронтової жони й кураторки музею спогадів. Хіба що зайде разок принагідно, глянути, як дебела жінка репетує на п’яного пророка з фрески. А там — тікати подалі від пустої бамбетлі, запах котрої перебиватиметься запахом семи котів. Нізащо не впускати, як би не стукав і не дряпався до неї в двері, один із найстрашніших демонів — демон Надії.

70

— Слава ін’язу, — зітхнула Редька, поклавши слухавку після телефонного інтерв’ю французькому Le Poste.

Після публікації батькових записників і оприлюднення фільмів спілкування з іноземними журналістами стало для неї ледь не рутиною. Бо тато — він як з’явився був тоді, так і зник, залишивши Редьку єдиним контактом.

— Добре, хоч тепер точно знаємо, що він живий-здоровий, галушки з медом їсть… — посміхалася бабця, підкладаючи Редьці на тарілку пухкого яблучного пирога.

Галушками, вочевидь, бабця називала якісь не до кінця ідентифіковані Редькою кокосові пундики зі слайду на татовій листівці звідкілясь із Еквадору чи з Колумбії. Здається, цього разу він таки полетів банально відпочивати.