Слава ЗСУ!

Часом хтось прожене отару чорних, малих, делікатних і пухнастих кізочок по вузькій вулиці. Тоді за ними довго стоїть їх козячий дух. А коли ніхто не бачить, дух може і котушки молільні покрутити серед дороги, йому ади.

— Від цих кіз пахне шевром, — потягнула носом Редька. — Хочу шевру.

— Від цих кіз пахне козами. А шевр у цих краях ніхто не бачив. Тут, кажись, ґауду тільки вміють робити. І з коров’ячого молока відповідно.

— А ти звідки знаєш?

— Мені чувак розказав по дорозі в автобусі, ти спала.

— А сир я не проспала?

— Нє, тільки місцевий ром.

— Нічо.

— Так от, тут історія така була — про двох голландських фермерів, що пройнялися солідарністю трудящих, і повезли до себе десять фермерів місцевих. Вчити їх варити сир ґауду. Так що фермери щось там навчилися, і тепер його штампують. Французи не відрізнилися гастрономічною філантропією, так що вибачай. Їж ґауду. Ти її вже їла, до речі, вчора.

— Ото? В пластику? Та, то така ґауда… Привіт із радянського дєцтва — сир «голландський» в Україні.

— Бачиш. Весь сир завжди голландський.

Редька примружилась, уявляючи собі сирні гори з винними ріками.

— Може, запаримо макаронів? — зітхнула вона.

— Давай. І яйця там же зваримо.

Поки Редька подумки хвалила себе за те, яка вона розумничка, що взяла з собою похідний примус, вони пройшли ще кілька порожніх яток. Ні макаронів, ні яєць. Зате зненацька відкрилася картинка, достойна сну кінематографічного невдахи, що профітькав родинний маєток в азартні ігри, і тепер мучиться, варто чи ні продавати останній килим і бабусин порцеляновий сервіз вісімнадцятого століття, щоби «нарешті відігратися». В глибині порожнього базарчику кількома рядами виставлено грубі, дерев’яні, заклепані бляхою столи, такі ж, як для овочів, а на них щільно викладено силу-силенну лотерейних квитків всіх можливих ґатунків. Над кожним новим горизонтальним рядком лежала картка з цифрами: «750», «850», «950» і так далі.

— Вас іст дас? — оторопіла Редька.

— Поняття не маю.

Покупців тут хоч було і не рясно, та все ж, порівняно з тими, що ходили коло овочів, і взагалі по селу, тут вирував натовп. Посходившись, очевидно, з околиць, жінки в кольорових домотканих спідницях, баби з масивними срібними і кам’яними прикрасами на шиях, чоловіки в капелюхах із пір’ям і в темно-червоних спідницях-соронгах-лонґіях-ґо (в кожній країні чоловіки-носії називали їх по-різному), що відкривали їх сухі темні щиколотки й архаїчні нігті на ногах, молоді дівчата зі старомодними наче парасольками з коричневого паперу в червоні квіти. Вони повагом ходили між рядами, придивлялися до лотерейних квитків і, ще прискіпливіше, до їхніх продавців.

— Лотерейний ярмарок… — видихнула Редька. — Коли квитків так багато, гарантовано зриваєш джек-пот.

І вона вже собі уявила історію збожеволілого продавця лотерейних квитків, котрий сам бере весь свій неоднозначний скарб і знавісніло починає здирати фольгу на секретних місцях, щоби нарешті, курва, виграти, і купити собі… що? Десять проституток у столиці? Сетилітарну антену на халупу? Поставити в халупі добротні вікна, щоб не дуло? (Це навряд чи, людям тут простіше купити собі ще десять китайських синтетичних ковдр-шкур неубитих плюшевих ведмедиків, і точно буде тепло, Редька сама таке тут пробувала). Розкішний джип, щоби завидки брали сусідів, що їздять на мулах? (Правда, з джипом буде можливий лише варіант із фотографією, бо ніякий джип сюди не виїде, а як виїде, то тут і вклякне). То, може, вертоліт? Чи дядя-лотерейник був би, як більшість місцевих людей, що за першої ж нагоди кидають ці осточортілі скупі й суворі гори, і сходять вниз, продаючи за безцінь землю, а внизу, в долині, десь на околиці великого, брудного, голосного й загазованого міста будують собі кособоку салатову бетонну хату, коло якої і джип є де паркувати, і антену є куди повісити, і проституток привести, поки жінка відвідує родичів, що лишилися в селі.

— Знаєш, — вивів її з роздумів про лиху долю відчайдушного лотерейника Дордже, — Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна.

— Типу, шо — цим людям не дано виграти в лотерею?

Дордже посміхнувся.

— Не конче вигравати у лотереї. Кожен просто мусить віддати свою лепту, інакше лотерея перестане існувати.

— Олімпійський принцип?.. — тепер іронічно посміхнулась Редька.

— Зрештою, і те, і інше — гра, — знизав плечима Дордже. — І починалося, як гра, одна — в Шумері, інша — в Елладі. Шанс для слабких і вбогих.

— Прямо як Царство Небесне. — Редька силкувалася побороти спокусу й собі придбати квитка.