Слава ЗСУ!

21

— Сядемо покуримо? — запропонував Дордже. — Диви, який я скраб приникав.

І він дістав із кишені трохи прим’яту пачку індонезійського Gudang Garam, важких солодких сигарет із корицею, гвоздикою та бозна-ще якими спеціями. Судячи з його змовницького вигляду, Редька цигарки такі любила. Мабуть, курила тоді ж, як пила місцевий ром — в барі по прильоту. Не схотівши видавати свою амнезію, вона радо кивнула й сіла на розпечений сонцем камінь — тінь поки знайти було безнадійно.

Серце аграрія стислося б від щемливої краси довколишньої панорами. Де й поділася суха неродюча земля?.. Рисові тераси внизу і довкола слоїлися, наче застиглий крем на французькому тістечку, переливаючись зелено-синіми, морськими майже барвами. Тугі колоски в цій прогрітій сонцем тиші, здавалося, от-от загудуть, накликаючи вітер.

— Добре все-таки, коли ми без нависаючих товаришів. — Редька видихнула ароматний дим і облизала солодкі після фільтру губи.

— Ага. Обідила пацана, обділила, а тепер ще й радується, — засміявся Дордже.

— Та пішов він. Жадіна. Втік аж бігом, забувши про свою вічну дружбу.

— Може, ліжечко нам побіг наперед застеляти?

— Ага. Битим склом, ги-ги-ги.

— Ще, до речі, не ясно, що його більше розстроїло — те, що лотерея пішла по пизді, чи те, що не зробили його «брату» бізнес.

Перед тим, як остаточно зникнути, бель-Амі ще пробував був втюхати їм батончик гашишу на дорожку, наче і в подарунок, а наче й дати заробити його «літл бразер», бо рис, каже, вродив не сильно. Аби відчепився, Редька сказала йому перше, що вилізло на язик: у нас із собою запаси ще з дому. Може, шоколадки маючи на увазі, але він багатозначно посміхувся й, не прощаючись, наче відходячи ненадовго, розчинився серед скирт і комор. Ну, вони не дуже його і дочікувалися, пішли собі далі, вдихаючи аромати городини, що холіталася припнутою до верху наплічників. «Так не примнеться».

До наступного села було вже зовсім недалеко — он піднятися лише на пагорб. Вже виднілися дахи підбілених кам’яниць, і навіть можна було розгледіти різьбу на чорних дерев’яних вікнах.

— Мрію про нудл супчик із натяком на курку, — потяглась ліниво Редька. — Давай докурюй, і пішли. Мій ніс закликає до пімсти!

Редьчин задертий ніс і справді був таким червоним, що на нього вже задивлялися зустрічні бабусі, несучи неосяжні клунки свіжескошеної трави дорогою згори.

— На свої подивіться… — докоряла їм Редька, втім, із не меншим інтересом розглядаючи масивні круглі сережки з фальшивого золота в носах у бабусь.

Правда, коли вона спробувала прикрити свій багатостраждальний погорільський ніс зеленим листочком — як порядний пенсіонер на дачі, — з неї почали ще й відкрито реготати.

Вони пройшли ще трохи — в селі не виявилося жодного місця, де можна було би поїсти подорожньому. Зупинятися на ніч і готувати самим було ранувато. Вийшовши з села, вирішили розгорнути карту, прикинути, куди би то варто сьогодні дійти.

Тут просто нізвідки — як це в них буває за всіх часів, народів і локацій, вигулькнуло двійко поліцейських.

— Опа, мусара… — автоматично зреагувала Редька і ввічливо привіталася.

На диво, її ввічливість мало зворушила прибульців, подібних на класичну трійцю з Нікулінських комедій. Їх більше зацікавила карта в руках Дордже і, вочевидь, багаж. Що ж, в одному той Амі був правий — небагато туристів бачили у цих краях.

— Ве а ю фром? — ласо оглядав Редьчин наплічник рудуватий правоохоронець.

— Юкрейн, — дзвінко і завчено відказала Редька, чекаючи, що далі він, як місцеві школярки, почне питати «Вот із йор бест френд нейм?»

— Юкей? — перепитав, утім, красень у формі.

— Год сейв зе квін, — закотила очі горі Редька. — Юк-рейн.

Полісмен задумався. Його фарбоване хною волосся вигравало на сонці червоними бліками. Гібрид золотоволоски й червоної-шапочоки.

— Вот із каренсі ін Юкейн? Долар?

— Ноу. Іт’с хуйолар! — переконливо сказала Редька.

— Хуйолар?

— Єс. Хуйолар.

— Хуйолар… — протягнув він замріяно.

Так, певно, українську валюту й запам’ятають у цьому краї. Й у список конфіскатів занесуть. Як сильно б Редька не старалася показати гаманець зі своїх рук (на то були й інші причини, окрім страху лишитись без рідної готівки; двоюрідна, окрім мілкіших банкнот, була розпихана по різних кишенях), солдафон його таки видер і заходився мацати брудними пальцями з нереально довгим загостреним нігтем на мізинці. Кажуть, вони такий навмисне довго плекають — у вусі длубатися. Річ корисна в господарстві, одним словом.

Його колега, тим часом розбираючи рюкзак мовчазного Дордже, знайшов навіть більше, ніж шукав.