Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Піца «Гімалаї»

— Ну і прекрасно.

— Ага. Я колись таким підробляла. Піцами. Ба, не довелося перекваліфіковуватися… Ну скажи, скажи, скажи, скажи-и-и-и!!! — важкі трекінгові черевики знову здійняли хмару ритмічної пилюки.

— Чим довше чекаєш, тим кращий суперприз, — ось і все, що сказав на це Дордже.

Десь із півгодини Редька йшла мовчки. А потім таки не витримала:

— От зараза. Так ти шо, все це знав із самого початку?

— Що «все це»?

— Ой, ну не грай мармеліка. Все це.

— Не все це. І не з самого…

— І ти мені тупо не казав?! — не чула його Редька. — Городив щось про поклик Батьківщини і культурну спадщину!

— І в якому місці я тобі збрехав, скажи, будь ласка? До того ж що би я мав тобі сказати, аби ти не подумала, що я псих, і поїхала зі мною? Що я знав, що я принц, але не знав, що лама, чи знав, що я лама, але не знав, що принц? Як би ти хотіла?

Редька задумалася.

— В принципі, так. Якби мені всю цю абракадабру сказали з самого початку, я би тупо нікуди не поїхала. Це навіть на знущання авторства моєї сестри не подібне. Це ж фантазію треба було б мати, а в неї такого не водиться.

Редька довго мовчала, слухаючи звук своїх кроків по дрібних камінцях і тиху пісню вітру під вухами її плетеної шапки. Вона намагалася не ставити питання, що застрягло у неї в горлі. Ну як же — принц, лама, спасіння й жених прекрасної, як вона сама йому наобіцяла, принцеси. Якщо їй, звісно, не п’ятдесят шість, і вона не чекає на Дордже ще задовго до його народження. Врешті Редька таки не витримала:

— Слухай… А це нічо, що ми з тобою, ну… той-во. Не страшно?

Дордже здивовано глянув на неї, а відтак розсміявся так голосно, що їй зробилось геть незатишно.

— А ти сама як думаєш? Страшно чи ні?

— Та заткайся! — розізлилась Редька. — Звідки я знаю, що мені тепер думати?! Ти, мало того, що духовна особа, так ще й обіцяний особі королівської крові. А тут прийшло якесь чмо і всьо поламало. Пророцтво, там, коту під хвіст раптом?

— Слухай, — ніжно, але твердо, обернувшись до неї, мовив Дордже. — Ти зараз трохи забагато на себе перебираєш. Не парся, як ти кажеш. Ти ніяк не можеш завадити пророцтву, бо ти його і виконуєш. Розумієш?

— Ну…

— А, — раптом здогадався Дордже, — може, тебе турбує моя так звана чистота? — тут він майже розсміявся ще сильніше, але вчасно зупинився. — Ні, люба, вибач. Не хочу тебе розчаровувати, але ти в мене не зовсім перша жінка. Як би я, по-твоєму, дожив до нашого поважного віку серед страшних, але дуже хтивих німок? — Він продовжував посміхатися, але Редьці, вже казна-що собі уявивши, було зовсім не смішно. Їй не хотілося собі уявляти коротконогу широкозаду німкеню, що важко лізла на її Дордже і викрикала отаким-от, як зараз у них над головами, воронячим голосом канонічні фрази з німецького порно. А потім, коли Дордже тихо вставав і вдягався, аби покинути її студентську кімнату, залишену сусідками за обумовленим наперед графіком гуртожитського траху, білява (чи фарбована на чорне?) німкеня з кульчиком у носі піднімалася на лікті в ліжку й сумно, заглядаючи в саму глибину очей Дордже, питала: «Du geht noch?» Schade.

Редьці не хотілось виглядати мямлею, торочити щось про якісь почуття чи пристрасті, хай все буде так, як буде. Пливе собі й пливе. Не записки ж йому в дупла дерев підкидати в решті-решт. Та й дерев тут не дуже багато щось.

— І все-таки, — за пару днів зізналася Редька, — мене впирає тримати в пам’яті образ твоєї таємничої спини. Це моя медитація, — вона виклично глянула на Дордже.

Дордже посміхнувся.

— Не дуже вдалий образ, думаю. Спина має бути рівна і правильна, як у дза-дзені. Або як стіна. Однаково найліпша медитація — лицем до стіни.

— А в мене до спини, — вперто відказала Редька.

— Та хоч до сраки, — засміявся він. — Аби не на шкоду громадськості.

48

Містечко, в яке вони прийшли понад вечір, не було подібним ні на що, побачене раніше. Воно наче було іграшковим містечком дитини-велетня. Але, як для декорації, забагато в ньому було справжності й завмерлої історії. В цій всій архітектурі взагалі було щось пташине — наче ластівки, занудьгувавши одноманітним продовбуванням своїх нірок у піщаних стінах, весь надлишок теракоти й охри перенесли сюди, склеївши все докупи слиною і слізьми.

— Це… це воно? — тихо запитала Редька.

— Ні, — якось роздратовано відповів Дордже. — Я ж казав тобі, ми не проходимо через те місце. Це щось типу дачі, чи що. Зимова резиденція.

— Ух ти.

— Та й взагалі я цього не пам’ятаю. Так, максимум із детальних описів вцілілих очевидців…

Попередня
-= 88 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.

Останній коментар