Слава ЗСУ!

Мені було дуже важко дихати, немов після тривалого бігу. Я тримав обидві її руки — не знаю відколи — може, з самого початку? Не знаю. Вони були такі маленькі.

— Ері. Знаєш, я ніколи ще не відчував того, що зараз. У цю мить. Подумай. Та страшна порожнеча там. Невимовна. Я не вірив, що повернуся. Ніхто не вірив. Ми про це говорили, але тільки так. Вони там залишилися — Том, Арне, Вентурі, і тепер вони, як каміння, знаєш, таке заморожене каміння, у темряві. І я теж мав там залишитися, але якщо вже я тут і тримаю твою руку, і можу говорити з тобою, і ти мене слухаєш, то це, мабуть, не так уже й погано. Не так уже й підло. Ері! Тільки не дивись отак. Благаю тебе! Дай мені надію. Не думай, що це — лише кохання. Не думай так. Це щось більше. Більше. Ти мені не віриш… чому не віриш? Адже я казав правду. Справді не віриш?…

Вона мовчала, її руки були холодні як лід.

— Не можеш? Так, я знаю, що це неможливо. Знав з першої хвилини. Я належу іншому світові. Це не моя вина, що я повернувся. Так. Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Цього не існує. Не існує, га? Ти думала, що я зможу з тобою зробити все, що схочу? Не це для мене головне, розумієш? Ти не зірка…

Запала тиша. Весь будинок мовчав. Я схилив голову до її рук, що безладно лежали в моїх, і почав говорити:

— Ері. Ері. Тепер ти вже знаєш, що не повинна боятися, правда? Знаєш, що тобі ніщо не загрожує. Але це — дуже велике, Ері. Я не знав, що може бути щось подібне. Не знав. Присягаюся тобі. Чому вони летять до зірок? Я не можу цього зрозуміти. Адже все — тут. А може, треба спочатку побувати там, щоб лише тоді це зрозуміти? Можливо. Зараз піду. Вже йду. Забудь про це все. Забудеш?

Вона кивнула.

— Нікому не скажеш?

Вона хитала головою.

— Справді?

— Справді,  — це був шепіт.

— Дякую тобі.

Я вийшов. Сходи. Стіни — одна кремова, друга зелена. Двері моєї кімнати. Я широко відчинив вікно і дихав на повні груди. Яке свіже було повітря. З тієї хвилини, коли я вийшов від неї, я був зовсім спокійний. Я навіть посміхнувся, але не устами і не обличчям. Посміх був у мені — поблажливий, я сміявся з власної глупоти, адже я не знав, що все могло бути так просто. Нахилившись, я перебирав речі у спортивному чемоданчику. Серед мотуззя? Ні. А це що? Ні. Зараз…

Ось він. Я випростався. Раптом мені стало соромно. Світло. Я так не міг. Пішов, щоб вимкнути його, аж раптом на порозі виріс Олаф. Він був одягнений. Не лягав?

— Що ти робиш?

— Нічого.

— Нічого? Що там у тебе? Не ховай!

— Та нічого…

— Покажи!

— Не хочу. Вийди.

— Покажи!

— Ні.

— Так я й знав. Мерзотник!

Я не сподівався такого удару. Пальці мої розімкнулися, він вислизнув, ударився об підлогу, і за мить ми вже зчепилися, я підім’яв його під себе, перекинувся, столик упав, потягнувши за собою лампу, яка грюкнула об стіну, аж загримів увесь будинок. Він був уже переможений. Не міг вирватися й лише звивався; я почув зойк, її зойк, пустив Олафа і відскочив назад.

Вона стояла в дверях.

Олаф підвівся на коліна.

— Він хотів себе вбити. Через тебе! — прохрипів він. Він тримався за горло. Я відвернувся. Притулився до стіни, ноги піді мною тремтіли. Мені було так соромно, так страшенно соромно. Вона дивилася на нас, то на одного, то на другого. Олаф весь час тримався за горло.

— Ідіть звідси, — сказав я тихо.

— Спочатку ти мусиш мене прикінчити.

— Змилосердься!

— Ні.

— Прошу вас, вийдіть, — озвалась вона. Я замовк з розкритим ротом. Олаф дивився на неї, приголомшений.

— Дівчино, він…

Вона похитала головою.

Не спускаючи з нас очей, він боком вийшов з кімнати.

Вона дивилася на мене.

— Це треба?… — спитала вона.

— Ері… — простогнав я.

— Це правда?… — спитала вона.

Я кивнув головою: так. Вона заперечила. Я підійшов до неї і побачив, що Ері зіщулилась, а руки, якими вона притримувала полу пухнастого халата, тремтять.

— Чому? Чому ти так мене боїшся? Вона заперечливо похитала головою.

— Ні.

— Але ти тремтиш?

— Це просто так.

— І… підеш зі мною?

Вона кивнула головою — двічі, як дитина. Я обійняв її, обережно, як тільки міг. Вона наче вся була із скла.

— Не бійся… — сказав я. — Поглянь…

У мене самого тремтіли руки. Чому вони не тремтіли, коли я поступово сивів, чекаючи на Ардера? Яких глибин, яких закутків почуття сягнув я нарешті, щоб довідатися, чого я вартий?

— Сідай, — сказав я, — адже ти ще тремтиш? Та ні, стривай.

Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.

— Так краще?