Слава ЗСУ!

Сам він такої впевненості не відчував, хоча сержант Колон заявляв про неї з дуже щирим виглядом.

Вільям нерідко замислювався про природу правди. Його змалку привчили бути чесним – чи, точніше, «не брехати» - а деяких звичок важко позбутися, якщо їх прищеплено досить старанно. До того ж, старший де Ворд поділяв народну мудрість про те, що «дитина – як рослина»: пагін вирівняти можна, доросле дерево – ні. Вільям, щоправда, був не надто гнучким пагоном. Але й вельможний де Ворд, у свою чергу, не був жорстокою людиною. Він винаймав таких людей у міру необхідності (тоді як сам, наскільки пригадував Вільям, не виявляв ентузіазму до будь-яких дій, що включали фізичний контакт з іншими).

Хай там як, Вільям завжди був переконаний, що не має таланту до вигадок; твердження, що не відповідали фактам, ставили його в тупик. Навіть маленька брехня з найкращими намірами, на кшталт «я точно знайду гроші до кінця тижня», неминуче призводила до біди. У катехізисі ж де Вордів було ще й «фантазування» - гріх, тяжчий навіть за відверту брехню: адже це була спроба зробити брехню цікавою.

Тож Вільям де Ворд був чесним через абстрактне почуття самозбереження. Він вважав важку правду легшою за найлегшу брехню. 

Він гортав свої записи далі: в «Латаному барабані» відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: «Брезок-«Варвар», схопивши стіл, завдав удару Моліну-«Хапку», у відповідь на що останній, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком «Ось тобі, м…к!», після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5 – 6 осіб».

Із усім цим Вільям вирушив до «Відра».  

Гунілла прочитав записи з цікавістю. Гномам не знадобилося багато часу, щоб набрати записане годящим шрифтом.

І – дивна річ! – коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками… слова починали здаватись реальнішими.

Боддоні, котрий, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Вернигори.

- Гм, - сказав він.

- Що думаєте? – спитав Вільям.

- Виглядає дещо… нудно, - сказав гном. – Суцільний текст, як у книжці.

- Ну й добре, хіба ні? – сказав Вільям. «Як у книжці» - це звучало цілком позитивно.

- Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? – запропонував Гунілла.

Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватись ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.

- Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? – промовив він.

Піднявши шматок паперу, він швидко написав: «Бійка в шинку: 5-6 поранених».

Боддоні уважно прочитав.

- Так, - нарешті сказав він. – Виглядає достойно.

Він передав папірця через стіл.

- Як ви називаєте ці свої доповідні записки? – спитав він.

- Ніяк, - сказав Вільям.

- Вам слід би їх якось назвати, - пояснив Боддоні. – Що ви пишете вгорі?

- Зазвичай щось на кшталт «Вельмишановному панові»… - почав Вільям.

Боддоні струсонув головою.

- Це не годиться, - сказав він. – Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.

- Може, «Анк-Морпоркські хроніки»? – спитав Вільям. – Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.

Гунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.

Вільям прочитав: «ЧАс».

- Трохи переплутав… Секунду, - промимрив Гунілла, забираючи літеру.

Вільям спинив його.

- Не знаю, - сказав він. – Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу «с».

- Уже, - сказав Гунілла. – Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій? 

- Гм… Двадцять? Тридцять?

- Як щодо пари сотень? – Гунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. – Інакше немає сенсу навіть запускати верстат. 

- О, ні! В місті просто не буде стільки бажаючих заплатити за це по п’ятірці!

- Нема питань – бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж – тобі.

- Нічого собі! Справді? – Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. – Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не…

Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.

- О, ні, - сказав він. – У нас знову гості. Я знаю цей запах.

- Який запах? – здивувався гном.

Двері з рипінням відчинилися.

Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця. Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.