Слава ЗСУ!

- Але нам не все одно, як це робиться, - додало інше.

- Ах, - сказав пан Шпилька. – Звичайно. Я пам’ятаю. Ви – небайдужі громадяни.

Він знав, що таке небайдужі громадяни. Де б це не було, люди такого типу розмовляли однією й тією ж особливою мовою, в якій «традиційні цінності» означало «давайте когось повісимо». В цілому, це ніколи не становило для пана Шпильки проблеми – просто завжди непогано розуміти мотиви твого роботодавця.

- Ви могли б запросити когось іншого, - сказав він. – У вас тут є Гільдія найманців.

В кріслі клацнули язиком.

- Проблеми останнього часу, - повідомило крісло, - полягають у тому, що певна кількість людей, адекватних в усіх інших відношеннях, вважає статус-кво... задовільним. Хоча він, безсумнівно, призведе до руїни. 

- О, - сказав пан Шпилька, - це, очевидно, байдужі громадяни.

- Саме так, панове.

- І багато їх?

Це запитання крісло проігнорувало.

- З нетерпінням чекатимемо на зустріч, панове. Завтра ввечері. Коли, я певен, ви заявите про свою готовність. На добраніч.

Коли «Нова фірма» відбула, в колі крісел ще якийсь час панувала тиша. Потім через великі двері безгучно увійшла вбрана в чорне фігура, наблизилась до світла, кивнула і поквапилась геть.

- Вони вже досить далеко, - сказало одне з крісел.

- Які мерзенні люди. 

- Нам таки слід було скористатись послугами Найманців.

- Ха! Вони заломили за Ветерані нереальну ціну. І в будь-якому разі, нам не потрібна його смерть. Хоча, здається, завдання для Гільдії таки може з’явитись – пізніше.

- Авжеж. Коли наші друзі благополучно покинуть місто... дороги в цю пору року такі небезпечні…

- Ні, панове. Ми триматимемось нашого плану. Той Чарлі буде перебувати під рукою, доки все не буде злагоджено – на випадок, якщо він раптом знадобиться ще раз. А тоді наші приятелі заберуть його якнайдалі звідси, щоб, гм, розплатитися з ним за послуги. Можливо, тільки після цього ми й справді вдамося до послуг Найманців… наприклад, якщо в пана Шпильки виникнуть якісь надміру оригінальні ідеї.

- Логічно. Хоча це все одно здається марнотратством... З Чарлі можна було би провертати такі речі...

- Я вже казав вам: нічого не вийшло б. Цей хлопець чистий клоун.

- Гадаю, ви маєте рацію. Краще вже вирішити проблему раз і назавжди.

- Отже, ми порозумілися. А тепер дозвольте оголосити, що засідання Комітету з відкликання Патриція закрите. І ніколи не відкривалося.

 Правитель Ветерані мав звичку прокидатись так рано, що часу, який він витрачав на сон, іншим ледь вистачило б на зміну костюма.

Він любив годину одразу перед зимовим світанком. Зазвичай у цей час була імла, що дозволяло не бачити міста і не чути жодного звуку, крім випадкового короткого зойку.

Але цього ранку спокій було порушено лементом просто біля палацової брами.

- Тон-барабом!

Патрицій підійшов до вікна.

- Гарапох!

Ветерані повернувся до столу й дзвінком викликав свого помічника Тулумбаса, якого було негайно відряджено на мури з метою з’ясування ситуації.

- Це жебрак, знаний як Старий Тхір Рон, ваша високосте, - доповідав Тулумбас п’ятьма хвилинами пізніше. – Продає... ось це.

«Ось це» він тримав двома пальцями за самісінький краєчок, ніби побоюючись, що воно ось-ось вибухне.

Правитель взяв «це» і пробіг очима. Потім проглянув ще раз.

- Ну-ну, - сказав він. – «Час Анк-Морпорку». Ще хтось, крім вас, його купував?

- Чимало хто, ваша високосте. Люди, що йдуть з нічної зміни, ранні торгівці й таке інше.

- Я не бачу тут жодної згадки про Тон-барабом чи Гарапоха.

- Так точно, ваша високосте.

- Чудеса, - Правитель знову зазирнув у газету. – Гм-м-м. Будь ласка, змініть мій графік на сьогодні. Я зустрінусь із представниками Гільдії глашатаїв о дев’ятій ранку, а з Гільдією граверів – о десятій.

- Вони не звертались до мене щодо зустрічі з вами, ваша високосте.

- Звернуться, - сказав Ветерані. – Коли вони побачать це, звернуться неодмінно. Ну-ну... Тут написано, що в п’яній бійці постраждали п’ятдесят шість осіб.

- Це мала бути велика бійка, ваша високосте.

- Значить, так воно й було, Тулумбасе, - сказав Патрицій. – Це ж надруковано. О, до речі, надішліть повідомлення панові де Ворду. Я зустрінусь із ним о дев’ятій тридцять. 

Він знову опустив погляд до аркуша, вкритого сірими літерами.

- І, будь ласка, пустіть чутку, що я не хотів би, аби з паном де Вордом щось трапилось.

Тулумбас, що зазвичай розумів свого господаря з півслова, завагався.