Слава ЗСУ!

- Це тепер твій кабінет? – спитала вона пошепки.

- Гадаю, так.

- Ти не казав про гномів!

- Це проблема?

- Та ні. Наскільки мені відомо, гноми є законослухняними й достойними громадянами.

Вільям раптом згадав, що говорить із дівчиною, котра в житті не бувала на певних вулицях у годину закриття шинків.

- Я вже маю для тебе дві замітки, - продовжила Сахариса таким тоном, ніби видавала державну таємницю.

- Гм. Так?

- Мій дідусь каже, що це найдовша і найхолодніша зима з усіх, що він пам’ятає.

- Справді?

- Ну, йому вісімдесят років. Це багато.

- Гм.

- І ще – вчора зірвався щорічний конкурс «Подільського клубу пекарок і квітникарок», бо перекинулися столи з тістечками. Я дізналась про це від секретарки клубу і все повністю записала.

- Справді? Гм. Як ти гадаєш, це дійсно цікаво?

Вона передала йому листка, вирваного з дешевого зошита.

Він прочитав:

«Щорічний конкурс «Подільського клубу пекарок і квітникарок» відбувся в чітальні на вул. Лоботряска, Поділ. Головувала пані Г. Речко. Вона вітала кожного учасника та характеризовала їх презентациї. Призи були вручені наступним...»

Вільям пробіг детальним списком прізвищ та нагород.

- «Екземпляри в горщиках»? – із сумнівом спитав він.

- Це був конкурс із вирощування жоржин, - пояснила Сахариса.

Вільям акуратно вписав слово «жоржин» після слова «екземпляри», й узявся читати далі.

- Найкращий набір укривал для крісел?

- А що?

- Та... нічого, - Вільям акуратно замінив «укривала» на «покривала», що явно не дуже покращило справу, й продовжив читати з відчуттями першопрохідця, на якого з мирного підліску будь-якої миті може стрибнути ніким ще не бачений хижак. Текст закінчувався так:

«Нажаль, загальний настрій було зіпсовано, коли, оголений чоловік переслідуваний Вартою, увірвався через вікно й пробіг кімнатою, перекидаючи столики з тістечками, доки не підслизнувся на бісквітах. Зустріч завершилася о дев’ятій вечора. Пані Речко подякувала всім членам клубу».

- Що скажеш? – спитала Сахариса, майже не видавши хвилювання.

- В принципі, - сказав Вільям дещо відсутнім голосом, - мені здається, покращувати цей репортаж просто нікуди. Гм... Що, на твою думку, було найважливішим з усього, що сталося під час засідання клубу?

Вона злякано схопилася за щоку.

- Ох, справді! Я зовсім забула написати! Пані Красунська виграла конкурс з вологого прибирання! До того вона шість років посідала друге місце.

Вільям уважно вивчав стіну.

- Непогано, - нарешті сказав він. – Я б на твоєму місці обов’язково це дописав. Але ти могла б зазирнути до Подільського відділку Варти...

- Я в житті такого не зроблю! Порядні дівчата не зв’язуються з Вартою!

- Я маю на увазі, розпитати, чого вони гналися за тим голим чоловіком.

- Але навіщо?

Вільям спробував сформулювати твердження, яке раптом видалось йому надзвичайно абстрактним.

- Бо читачам це цікаво, - нарешті сказав він.

- А Варта не буде проти того, щоб я їх розпитувала?

- Ну, це ж наша Варта. Не розумію, чого б вони мали бути проти. І, можливо, ти ще могла б знайти когось дійсно літнього, щоб розпитати про зиму. Хто найстаріший мешканець міста?

- Не знаю. Хтось із чаклунів, думаю.

- Чи не могла б ти в такому разі сходити до Академії й розпитати, чи пам’ятають там зиму, холоднішу за цю?

- Це тут пишуть всячину в той листок? – почувся голос від дверей.

Він належав маленькому чоловічкові з яскраво-червоною пикою – одному з тих, хто постійно має такий вираз обличчя, ніби щойно почув масний анекдот.

- Оце в мене на городі виросла морква, - продовжував він, - і я побачив, що в неї дуже цікава форма. Га? Як вам? Весело, правда ж? Я як приніс її в корчму, то там усі зі сміху повмирали. І сказали, шо це треба віднести в газету!

Морквину він тримав перед собою, піднявши її вгору. Вона справді мала дуже цікаву форму. Вільямове обличчя негайно набуло дуже цікавого відтінку.

- Вкрай своєрідна морква, - сказала Сахариса, критично роздивляючись овоч. – Як ви гадаєте, пане де Ворде?

- Гм... Е-е-е... Ідіть до Академії, гаразд? А я поговорю з цим... громадянином, - вичавив Вільям, коли до нього повернувся дар мови.

- Моя дружина реготала, яка навіжена!

- Ви щаслива людина, добродію, - серйозно сказав Вільям.

- Кепсько, шо ви не можете робити в своєму листку картинок, еге ж?

- Так, але, гадаю, нам і без того вистачає неприємностей, - процідив Вільям, відкриваючи записника.

Розібравшись із відвідувачем та його кумедним овочем, Вільям вийшов до друкарні. Гноми, розбившись на групки, теревенили довкола ляди в підлозі.