Слава ЗСУ!

- Знову насоси замерзли, - сказав Вернигора. – Не можемо приготувати фарбу. Пан Сирник каже, що тут десь колись була криниця...

З-під підлоги почувся вигук. Драбиною піднялося двоє гномів.

- Пане Вернигоро, ви бачите які-небудь підстави для розміщення цього в газеті? – спитав Вільям, передаючи гномові звіт Сахариси про збори «Клубу пекарок і квітникарок». – Це трохи... нудно.

Гном прочитав написане.

- Я бачу сімдесят три підстави, - сказав він. – Тому що тут згадано сімдесят три імені. Запевняю тебе: газети купують заради імен.

- Але як бути з оголеним чоловіком?

- Справді... Шкода, що вона не дізналась його ім’я.

З-під підлоги пролунав другий вигук.

- Подивимось? – запропонував Вернигора.

Льох під повіткою виглядав набагато капітальнішим, ніж сама повітка. Вільяма це зовсім не здивувало: практично скрізь в Анк-Морпорку можна було знайти льохи, що колись були першими, другими чи навіть третіми поверхами стародавніх будівель. Як правило, їх зводили в один із періодів імперії, коли населення міста вірило, що майбутнє триватиме вічно. А потім ставався розлив річки, що несла з собою мул, стіни надбудовували, й у підсумку те, на чому стояв Анк-Морпорк, виявилося тим-таки Анк-Морпорком. Подейкували, що будь-хто, озброєний добрим відчуттям напрямку й альпенштоком, може пройти під усім містом з кінця в кінець, просто пробиваючи діри в кладці.

Під однією зі стін височіли купи проіржавілих бляшанок та спорохнявілої деревини. А посеред стіни виднів прохід, закладений цеглою, котра виглядала старою навіть у порівнянні зі старовинним муруванням довкола. 

- Що там? – поцікавився Боддоні.

- Напевне, давня вулиця, - припустив Вільям.

- Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?

- Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, - сказав Вільям. – Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею знаходиться по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій...

- Мині треба пан Вільйом ди Ворд, - прогуркотів голос над їхніми головами.

Отвір люка затуляв величезний троль.

- Це я, - сказав Вільям.

- Патриций хоче вас бачети, - сказав троль.

- Я нічого не знаю про зустріч із Правителем Ветерані!

- Го, - сказав троль. – Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.

Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».

- Яка... цікава річ, - сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. – Але я мушу спитати – навіщо це вам?

- Це просто мій новинний лист, - сказав Вільям. – Тільки більший. Е-е-е... людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.

- Яким людям?

- Ну... Взагалі-то – всім.

- Справді? Вони вам самі про це сказали?

Вільям проковтнув слину.

- Ну... ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист...

- Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, - кивнув Патрицій. – Для тих, кому треба знати про події. Знання – частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?

- В цілому... так, ваша високосте.

- Цікаво. Чи не спадало вам на думку, що держава схожа, ну, наприклад, на стародавню галеру? Знаєте, таку – з веслярами під палубою, і стерновим та командою на палубі? Усі вони, погодьтеся, зацікавлені, щоб галера не пішла на дно, але – завважте! – можливо, веслярам не варто знати про кожен риф, якого уникнуто в останню мить. Бо це лише непокоїтиме їх та збиватиме з ритму. Все, що треба знати веслярам – це як правильно веслувати, чи не так?

- І що на кораблі хороший стерновий, - ляпнув Вільям.

Він просто не зміг стриматись. Слова вилетіли назовні самі собою – і тепер загрозливо висіли в повітрі.

Правитель Ветерані обдарував його поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж міг би. Після чого його обличчя раптом осяяла широка усмішка.

- Аякже. Це знати вони просто зобов’язані... причому знати твердо. Врешті-решт, ми ж живемо в епоху слів. П’ятдесят шість поранених у п’яній бійці, еге ж? Жахливо. Які ще новини ви пропонуєте нашій увазі, шановний?

- Ну... Це дуже холодна зима...

- Справді? Не може бути! – з чорнильниці на столі Патриція випинався маленький айсберг.