Слава ЗСУ!

На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.

-     Ігор – співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи^{16}, - сказала сержант Ангва. – Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.

Вільям зауважив швидкий погляд, кинутий Ігорем на сержанта. Та додала:

-     Пан Ваймз дозволив.

-     Тоді прайдіць сюди, - сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. – Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворде. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.

-     Чому він так дивно розмовляє? – спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.

-     Намагається виглядати сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?

-     Не таких, як цей! У нього два великих пальці на правій руці!

-     Він з Убервальду, - сказала сержант. – Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне – не ручкайтеся з ними в грозу…

-     Ось і ми, - сказав Ігор, кульгаючи назад. – До кого першого?

-     Правитель Ветерані? – сказав Вільям.

-     Він досі спиць, - сказав Ігор.

-     Що, весь цей час?

-     Не дивно. Такий удар па галаві…

Сержант Ангва голосно кашлянула.

-     Я думав, він упав з коня, - сказав Вільям.

-     Ну, так… І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, - сказав Ігор, позирнувши на Ангву.

Він повернув ключа у дверях.

Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.

-     Він зовсім не прокидався? – спитав Вільям.

-     Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.

-     Я чув, він взагалі майже не спить, - сказав Вільям.

-     Мабуць, каристаєця мажливістю, - сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.

Він відкрив наступну камеру.

Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив. 

-     Як наші справи? – спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливим для власника обличчя, сповненого швів.

-     Е-е-е, ну, мені значно краще…

Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.

-     Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, - сказала сержант Ангва. – Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.

Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.

-     Ви син вельможного де Ворда, авжеж? – сказав Тулумбас. – Ви пишете той новинний листок.

-     Так, - сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. – М-м-м. Кажуть, Правитель Ветерані вдарив вас кинджалом.

-     Кажуть, - погодився клерк.

-     Але ж ви все бачили на власні очі.

-     Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відкрив двері, я зайшов до кімнати… І наступне, що я пам’ятаю – як я прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.

-     Напевно, це було для вас шоком, - сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.

-     Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, - палко сказав Тулумбас.

-     Але у вас і голова забинтована, - сказав Вільям.

-     Гадаю, я впав, коли… коли сталось те, що сталось.

О боги, подумав Вільям, та він же розгублений.

-     Я глибоко переконаний, що це – якась помилка, - продовжував Тулумбас.

-     Його високість був дуже заклопотаний?

-     Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.

-     Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?

-     Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.

Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям…

-     Чому ви вважаєте… - почав він, і тут його побоювання справдились.

-     Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, - сказав Тулумбас. – Чи зобов’язаний?

-     Ні, але…

-     Сержанте!!! – заволав Тулумбас.

Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.

-     Так? – сказала Ангва.

-     Я завершив розмову з цим добродієм, - сказав Тулумбас. – І я стомлений.

Вільям зітхнув і сховав записник.

-     Дякую, - сказав він. – Ви дуже допомогли.

Йдучи коридором, Вільям сказав:

---

  16 Ігор – таке ім’я в романах Пратчетта носять усі штучні люди; ремінісценція на класичний сюжет про монстра доктора Франкенштейна.