Слава ЗСУ!

Витираючи лоба, Отто сів, тим часом як гноми один за одним вилазили геть.

Сахариса торкнулась його руки.

-     Може, Отто, тобі попити…

-     Ох.

-     …водички?

-     Ні-ні, дякую, фсе гаразд. Здається. Ох. Ох, лихо. Ох, мюттерхен… Мені так соромно. Тумаєш, шчо стоїш над обставинами, аш раптом опиняєшся під ними. Що за день…

-     Отто…

-     Так?

-     Отто, що насправді сталося, коли я схопила вугра?

Отто здригнувся.

-     Мошливо, зарас не час…

-     Отто, я щось бачила. Це було… полум’я. І люди. І гамір. Лише одну мить. Це було ніби побачити цілий день, спресований в один момент. То що ж сталося?

-     Ну, - неохоче почав Отто, - ви снаєте, як саламандри фбирати сфітло?

-     Звичайно.

-     Ну от, земляні вугрі фбирати темне сфітло. Не темряву, а сфітло, що міститься в темряві. Темне сфітло… як вам сказати… ну, воно ще не вифчене як слід. Воно вашче за нормальне сфітло, тому більшою частиною знаходиться в океанській глибині або в найглибших печерах Убервальду. Але трішки його зафшди є навіть у звичайній темряві. Це вражаюча річ…

-     Отже, це – магічне світло. Гаразд. А можна трішечки ближче до справи?

-     Кажуть, шчо темне сфітло – це істинне сфітло, яке породило фсі інші види сфітла… 

-     Отто!

Він звів безкровну руку.

-     Я мушу це росказати! Фи коли-небудь чути теорію, яка тфердить, що насправді не існує ніхт «тепер»? Що «тепер» складається з кілька складових, тобто немає єдиного «тепер», адже якби воно був цілісне, то не мав би початку, що пов'язаний з минулим, і кінця, що переходить у майбутнє? Філософ Гегельштейн каже, що фсесфіт – це просто холодний юшка з часу, котрий постійно перемішується, і те, що ми звемо течією часу, є лише квантум флуктуацієн часового-просторового континууму…

-     Я бачу, убервальдці мають чим зайняти себе довгими зимовими вечорами.

-     …А темне сфітло вважається доказом цієї теорії, - продовжував Отто, не звертаючи на неї уваги. – Це – сфітло без часу. І те, що воно висфітлює – це не обоф’язково тепер. 

Він замовк, ніби чогось чекаючи.

-     Тобто з його допомогою можна робити знімки минулого? – спитала Сахариса.

-     Або майбутнього. Або чогось іншого. Звісно, для реальності тут ніхтіше різниці.

-     І оце ти пускаєш людям в очі?!

Отто завагався.

-     Я справді стикатися з дивний речами. Ті ж гноми кажуть, що темне сфітло давати дифні… ефекти, але гноми такі забобонні, тош я не сприймав це всерйоз. Одначе…

Він понишпорив на захаращеній лаві й витягнув іконограф.

-     Ох, лихо. Це фсе так складно, - промовив Отто. – Філософ Клюнґ каже, що мислення має темний бік і сфітлий бік, і темне сфітло ми, як би це сказати, бачимо темним внутрішнім зором…

Він знову замовк.

-     Так? – ввічливо сказала Сахариса.

-     Я чекав на гуркіт грому, - пояснив вампір. – Але, на жаль, ми не є в Убервальд.

-     Ось тут я вже нічого не розумію.

-     Ну, бачите, коли б я сказав шчось зловісне, на кшталт «темний внутрішній зір», в Убервальді, ми почули б раптовий гуркіт грому, - сказав Отто. – А якби вказав на вежу на пагорбі й прорік: «Ось вежа ся», неподалік мусиф би зловісно завити вофк. – Він зітхнув. – У стародавніх землях ландшафт сам знає, чого від нього чекають. А тут хіба що оточуючі дивитись на тебе як на бошевільний. 

-     Добре-добре. Отже, магічне світло дає містичні знімки, - сказала Сахариса.

-     Дуже… заголовкове формулювання, - ґречно сказав Отто. Він показав їй іконограф. – Погляньте сюди. Я хотів робити знімок гнома, що працювала ф кабінеті Патриція, а отримав ось це.

Зображення являло собою мішанину тіней і плям, крізь які дійсно проглядався примарний силует гнома, котрий щось розглядав, лежачи на долівці. Але на все накладалась досить чітка постать Правителя Ветерані. Точніше, дві постаті Ветерані, що дивились одна на одну.

-     Ну, це ж його кабінет, і він там постійно, - сказала Сахариса. – Це могло відобразитись у… магічному світлі?

-     Мошливо, - сказав Отто. – Те, що фізично знаходитися в тому чи іншому місці, не завшди є тим, що реально знаходитися у цьому місці. Погляньте сюди.

Він передав їй інший знімок.

-     Вдалий портрет Вільяма, - сказала вона. – Просто в цьому льосі. А… це, просто за ним, стоїть вельможний де Ворд, еге ж?

-     Спрафді? – спитав вампір. – Я його не знаю. Але я знаю, що його не бути в льосі, коли я робив цей знімок. Проте… достатньо якийсь час поговорити з паном Вільямом, щоб переконатись, що, у пефному сенсі, його батько зафшди стояти у нього за спиною…