Слава ЗСУ!

«Це(пробіл)бандик?»

«К» лежали в пеналі поруч із «т»…

-     Абсолютно, - сказав Вільям.

Шпилька глипнув на нього.

-     Абсолютно що?

-     Це, е-е-е, нерви, – сказав Вільям. – Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.

Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.

Руки Вернигори знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.

«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй(пробіл)4».

-     Проблеми з горлом? – спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.

-     Знову нерви… добродію.

«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».

-     О, ні, - пробурмотів Вільям.

-     Куди це той гном? – спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.

-     До льоха, добродію. Щоб… принести ще типографської фарби.

-     Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.

-     Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», - Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. – Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут – єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збирались, і йдіть.

Я чудово зіграв нікчемного боягуза, подумав він. Бо грати майже не довелося.

Шпилька кинув погляд убік.

-     Як справи, сестро Дженніфер? – спитав він.

Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.

-     Тут всі, мля, тер’єри, - сказала вона.

 Брат Шпилька різко струсонув головою.

-     Тут всі, мля, тер’єри! – пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. – А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!

Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.

Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.

Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.

Перед своєю тацею зі шрифтами Вернигора лихоманково набирав:

«Закрий(пробіл)очі».

Пан Шпилька обернувся до Вільяма.

-     Яка ще біла фарба для пробілів?

Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Секретова після непроханого зауваження.

Вампір підняв свій апарат.

Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.

Пан Шпилька зірвав свою рясу.

Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.

Гноми з сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огороджу до кімнати. І…

-     Бу, - сказав Отто.

Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси – хаотичні спалахи звуків – і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.

Він збив з ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.

Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.

Натомість почулися стогони й прокльони.

Прокльони були добрим знаком. Вони лунали гномською, і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.

Вільям обережно підняв голову.

Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.

Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.

Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації… Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.

-     Вибач… мені так незручно… - промимрив він.

Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня – але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.

Він обережно відсунувся й непевно звівся на ноги. Гноми, хитаючись, підводились теж. Кількох із них гучно знудило.

Тіло Отто Крикка скоцюрбилось на долівці. Брат Шпилька, тікаючи, завдав лише одного, але вмілого удару – на рівні його шиї.

-     О, боги, - сказав Вільям. – Це жахливо…

-     Коли тобі відтинають голову? – сказав Боддоні, котрий завжди виявляв до вампіра певну антипатію. – Еге ж, не сумнівайся.

-     Ми… повинні що-небудь зробити…

-     Справді?

-     Так! Мене гарантовано вбили б, якби не він з його пристроєм!