Слава ЗСУ!

ЛЮДИНА-ЯДРО

А пригоди були жахливі.

Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився і мені схотілось прилягти спочити. День був літній, сонце пекло немилосердно, я мріяв про холодок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи прохолодного куточка, вліз у жерло старої гармати і зараз же заснув міцним сном.

А треба вам сказати, що саме того дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах били з усіх гармат.

До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрелив.

Я вилетів з гармати, як добряче ядро, і, перелетівши на той бік річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складене м'яке сіно. Я ввігнався в нього головою – якраз у середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звичайно, я знепритомнів.

Непритомний пролежав я три місяці.

Восени сіно подорожчало, і господар забажав продати його. Наймити обступили мій стіг і заходились ворушити його вилами. Від їхніх гучних голосів я опритомнів. Сяк-так видершись на вершок стогу, я зірвався вниз і, впавши господареві просто на голову, ненароком скрутив йому в'язи, від чого він одразу й переставився. А втім, ніхто дуже й не плакав за ним. Він був безсовісний скнара і не платив своїм наймитам грошей. До того ж він був жадібний гендляр: продавав своє сіно лише тоді, коли на нього була найвища ціна.

СЕРЕД БІЛИХ ВЕДМЕДІВ

Мої друзі були щасливі, що я зостався живий. Взагалі, у мене було багато друзів, і всі вони ніжно любили мене. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не вбитий. Вони давно вважали мене мертвим.

Найдужче радів славетний мандрівник Фіппс, який саме в цей час збирався рушати в експедицію до Північного полюса.

– Любий Мюнхаузене, я в захваті, що можу вас обняти! – вигукнув Фіппс, тільки-но я став на порозі його кабінету.– Ви повинні негайно їхати зі мною як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені там не пощастить!

Я, звісно, одразу погодився, і через місяць ми вже були неподалік від полюса.

Одного разу, стоячи на палубі, я помітив удалині високу крижану гору, на якій борюкалися двоє білих ведмедів.

Я вхопив рушницю і скочив з корабля просто на плавучу крижину.

Важко було мені дертися по гладеньких, як дзеркало, крижаних стрімчаках та скелях, щохвилини скочуючись донизу і ризикуючи провалитися в безодню, але, незважаючи на перешкоди, я дістався вершини гори і підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною скоїлося лихо: збираючись вистрелити, я підсковзнувся на льоду і впав, при чому вдарився головою об лід і тієї ж миті знепритомнів.

Коли через півгодини свідомість повернулися до мене, я ледве не закричав від жаху: величезний білий ведмідь насів на мене і. роззявивши пащу, збирався повечеряти мною.

Рушниця моя лежала далеко на снігу.

А втім, рушниця була тут ні до чого, бо ведмідь усією своєю вагою наліг мені на спину і не давав поворухнутися.