Слава ЗСУ!

Повернувшись додому, коли він ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про вищі цілі, про духовний запал і радість мислення. Інколи намагався говорити віршами, цитував Гайне.

Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу у саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього законовчителя, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колеґу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляги, яку Швейк завжди носив зі собою на такі релігійні церемонії.

- Це доброї марки, - припрошував фельдкурат Отто Кац. - Хильніть та йдіть додому. Я вже сам усе полагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.

Побожний фельдкурат, осудливо похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче провів свою роль.

На цей раз він перетворив у Господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було: «І так далі» або «напевно».

«Ви, солдати, сьогодні поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Напевно. Ви не знаєте, що з вами трапиться, напевно. І так далі». І весь час від вівтаря лунало: «І так далі», «напевно», напереміну з Богом і всіма святими.

В запалі і красномовному розгоні фельдкурат називав і князя Євгена Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони ставитимуть мости через ріки.

Проте польова служба обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно і весело.

По дорозі додому фельдкурата і Швейка не хотіли пустити із складаним польовим олтарем до трамваю.

- Ти, бра, не дуже. Ще одне слово, і я тебе так трісну отим святим по голові, що тільки хлявкнеш, - кинув Швейк кондукторові.

Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що по дорозі загубили дароносицю.

- Подумаєш, яка втрата! - сказав Швейк. - Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, що знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, і не знайшовся б цей чесний, хоч бувають і такі люди. У нас в Будейовіцах у полку був один вояк, такий несусвітний осел. Він знайшов раз на вулиці шістсот крон, віддав їх в поліцію, і в газетах про нього писали як про чесну людину, а він з цього тільки сорому наївся. Ніхто з ним не хотів розмовляти, кожний цвікав йому у вічі: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай трохи честі в собі». Була в нього дівчина, так і та з ним порвала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі ради цієї історії викинули його під час танців з корчми, хлопець почав сохнути, замислюватись і, кінець кінцем, кинувся під потяг. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди застерігали, аби не віддавав його у поліцію, але він, впертюх, не послухав. Прийняли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив про втрату золотого персня з діамантом, але потім глянули на камінь і кажуть: «Чоловіче, та це ж скло, а не діамант. Скільки вам дали за той діамант? Таких «чесних» ми знаємо». Нарешті, виявилося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим діамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець все ж таки відсидів три дні. Схвилювавшись, він, бачте, образив поліцая. Але законну нагороду десять процентів - тобто 1 крону 20 гелерів він все-таки дістав, бо ця негідь коштувала 12 крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього до суду за образу честі, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось і чемно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба висікти, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, аби люди собі це закарбували і відповідно до цього поводилися», - говорив він потім. Думаю, що нашу дароносицю назад ніхто не принесе, хоч на зворотному боці і є полкова позначка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Вчора в кав’ярні «Під золотим віночком» я розмовляв із одним із провінції, йому вже п’ятдесят шість років. Він ходив, каже, питати в окружне управління до Нової Паки, з якої речі в нього реквізували бричку. По дорозі додому, коли його викинули з окружного управління, він побачив військовий обоз, який саме прибув і стояв на майдані на плаці. Якийсь молодик - він віз консерви для армії - попросив його хвилинку постояти біля коней, та як пішов, то вже більше і не повернувся. Коли ж обоз рушив, то дядько з провінції теж мусив їхати з ними і дістався аж до Угорщини, де він у якомусь місті також попросив когось постояти біля воза і лише таким чином врятувався, бо інакше були б його потягнули аж до Сербії. Повернувся до рідного краю приголомшений і більше вже не хоче мати нічого спільного з військовими речами.