Слава ЗСУ!

Частина друга

НА ФРОНТІ

Пригоди Швейка в поїзді

В одному з купе другого класу кур’єрського поїзда Прага - Чеські Будейовіце були троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім голомозий пан і Швейк. Останній скромно стояв біля дверей в коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварина і таке інше.

Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.

- У нас вкрали валізу, - дорікав надпоручник Швейкові. - Це легко сказати, матолку.

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - тихо обізвався Швейк, - її справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них безсумнівно припала до вподоби наша валіза, і той жевжик безсумнівно скористався з хвилини, коли я відійшов від багажу, аби доповісти вам, що з нашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити наш чамайдан саме в цю зручну для нього мить, бо вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі такі плутяги вкрали в однієї панійки візочок разом з дівчинкою, загорнутою в подушки, але злодії були такі благородні, що віднесли дівчинку в поліційний комісаріат на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її за брамою у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. І Швейк з притиском заявив:

- На вокзалах завжди крали і будуть красти - аж до кінця світу. І нічого тут не вдієш.

- Я глибоко переконаний, Швейку, - промовив надпоручник, - що ви колись таки довоюєтесь. Я і досі не добрав, чи ви ото клеїте дурного вола, чи вже таким волом і народилися. Що було в тому «чамайдані»?

- Та нічого особливого, пане оберлейтенанте, - відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою «Neue freie Presse»*. - В тій валізі лише й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.

Побачивши загрозливий рух надпоручника, Швейк продовжував лагідним тоном:

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо цього дзеркала і вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в усякому разі ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодної шкоди. Як тільки здобудемо якесь там місто…

- Геть звідси! - страшним голосом ревнув надпоручник. - Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви протягом цих кількох тижнів. Гадаю, що і ви це помітили?

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький талант, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так вже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночку «В сучому гаї». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь - лежу на поліцейській лаві». І спотикало його таке кожного разу, коли він давав собі слово іти чемно додому - а наприкінці виявлялося, або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим з півнячого хвоста на капелюсі поліційного патруля. Він просто таки вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його муляло, що той прокльон переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри…