Слава ЗСУ!

Решта зараз же підхопили:

Дасть, дасть, як не дати Чом би їй не дати. Поцілунок гарний, хвацький На палкі уста солдатські, Жупайдія, жупайдас, Нам усяка дівка дасть! Дасть, дасть, як не дати, Чом би їй не дати!

Потім німці заспівали цієї самої пісні по-німецьки. Це була дуже стара військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро звучала на запорошеному шляху до Турової-Вольської в галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами сотень тисяч важких солдатських чобіт.

- Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, - промовив Швейк, роздивляючись навколо. - З нами тоді був один пан ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо коли він зі своїм штабом гнав верхи із стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин на прізвище Піха, який аж ніяк не зрадів від цих відвідин, не прийняв від державної скарбниці 18 крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане оберлейтенанте, хотів судитися і дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане оберлейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось з цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший більш свідомий селянин прихахулив би всіх своїх дочок у білі суконки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі і кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх розтоптав.

- Що це ви патякаєте, Швейку, - загудів до нього з коня надпоручник Лукаш.

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я маю на увазі того слона, який ніс на своєму хребті того монарха, про якого я читав.

- Коли б ви тільки все як слід тлумачили, Швейку, - сказав надпоручник Лукаш і понісся вперед. Там уже колона розірвалась. Після відпочинку в поїзді незвичний похід у повній викладці стомив усіх: плечі боліли, і кожен намагався допомогти собі, як лише міг. Солдати перекидали гвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несла їх не на ременях, а на плечі, немов граблі або вила. Деякі думали, що їм буде легше, коли вони підуть ровом або межею, де земля здавалася м’якшою, ніж на запорошеному шосе.

Більшість ішли з похиленими головами, всім дуже хотілося пити, бо хоч сонце уже й сіло, але була задуха і парило, як опівдні. У польових флягах ніхто вже не мав ані краплі води. Це був перший день походу, і незвична ситуація, яка була нібито прологом до ще тяжчих митарств, з кожною хвилиною ще більше і більше втомлювала і послабляла всіх. Вже й співати кинули і лише підраховували, скільки залишилося до Турової-Вольської, де, як вони думали, буде нічліг. Деякі час від часу сідали у рівчаку, а щоб це не так впадало у вічі, розшнуровували черевики. На перший погляд здавалося, що солдат погано намотав онучі і хоче їх розправити, аби не муляли ноги у поході. Інші скорочували або уздовжували ремені на гвинтівках, або розв’язували наплічник і перекладали вміщені в ньому речі, переконуючи самі себе, що роблять це для рівномірного розподілу вантажу, щоб ремені наплічників не відтягали їм то одне, то друге плече. Коли по черзі до кожного з них наближався надпоручник Лукаш, вони підводилися і доповідали, мовляв, їм десь муляє або щось подібне, якщо звичайно кадети або чотарі, побачивши здалеку кобилу надпоручника Лукаша, не гнали їх уперед.

Надпоручник Лукаш, проїжджаючи повз роту, лагідно запропонував воякам підвестись, бо до Турової-Вольської залишилося три кілометри, а там буде відпочинок.

Тим часом поручник Дуб отямився від безперестанної тряски на санітарній двоколці. Щоправда, він не зовсім очуняв, але вже міг підвестися. Він вихилився з воза і почав гукати щось до солдатів із штабу роти, які бадьоро рухались поруч нього, бо всі вони, починаючи від Балоуна і кінчаючи Ходоунським, склали свої наплічники на двоколку. Лише Швейк хвацько йшов уперед з наплічником і гвинтівкою по-драгунськи через груди. Він курив люльку і співав похідну пісню:

Як в Яромірж ми манджали, Той повірить, хто бувалий, На вечерю ми попали…

Більш ніж за п’ятсот кроків перед поручником Дубом здіймалася по дорозі курява, з якої виринали постаті солдатів. Поручник Дуб, до якого знову повернувся увесь його запал, висунув голову з двоколки і почав верещати у хмару пороху на дорозі:

- Солдати! Ваше почесне завдання важке. Перед вами тяжкі походи, нестатки і різні незгоди. Але я уповаю на вашу витривалість і непохитну силу волі, солдати!