Слава ЗСУ!

Було вирішено наразі дати солдатам належний відпочинок, все одно вечеря буде готова аж під ранок.

Фельдфебель-рахівник Ванєк звідкись приніс в’язку сіна, поклав її під себе в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, який відпочивав на старому дивані:

- Хоч вірте, хоч ні, пане оберлейтенанте, але такої корови мені за всю війну ще не доводилося жерти…

У кухні перед запаленим недогарком костельної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті матиме певний номер польової пошти. Він писав:

«Моя дорога жінко, найдорожча Боженко!

Ніч, а я безнастанно думаю про Тебе, моє золото, і бачу, як Ти дивишся на порожнє ліжко біля себе і згадуєш мене. Мусиш пробачити, якщо при цьому дещо спаде і мені на думку. Я вже, як Тобі добре відомо, від самого початку війни на фронті багато чув від своїх товаришів, які були поранені і їздили у відпустку додому. Вони воліли б лежати у землі, ніж бути свідками того, що якийсь падлюка волочиться за їхніми жінками. Мені боляче, що я, дорога Боженко, мушу Тобі писати такі речі. Я б Тобі цього навіть не писав, але Ти добре знаєш, адже Ти мені сама призналася, що я не перший, з ким Ти мала серйозне знайомство, і що до мене Ти була з паном Краузе з Микулашської вулиці. Тепер, коли я вночі згадую про це, уявляю собі, що той недоносок за моєї відсутності може мати до Тебе якісь претензії, я б його, вір мені, дорога Боженко, задушив би на місці. Я довго це тамував у собі, але коли подумаю, що він може знову чіплятися до Тебе, то моє серце скипається. Звертаю Твою увагу лише на одне: я не стерплю поруч себе якоїсь свині, яка курвиться з кожним і ганьбить моє ім’я. Пробач мені, дорога Боженко, мої прикрі слова, але пам’ятай, щоб я нічого про Тебе поганого не чув. Інакше буду змушений вас обох випотрошити, бо я вже на все готовий, коли б навіть мав заплатити за це життям.

Тисячу разів цілує Тебе і вітає татуня й мамуню Твій Тоноуш.

N.B. Не забувай, що Ти носиш моє ім’я».

Потім почав писати другого листа про запас:

«Наймиліша моя Боженко!

Коли Ти дістанеш ці рядки, знай, що відбулася велика битва, в якій воєнне щастя обернулося у наш бік. Між іншим, ми збили щось із десяток ворожих літаків і підстрелили одного генерала з великою бородавкою на носі. У найжахливіші хвилини бою, коли над нами рвалися шрапнелі, я думав, дорога Боженко, про Тебе, що Ти робиш, як себе почуваєш, і що нового вдома? Завжди згадую, як ми вдвох із Тобою були в броварні «У Томаша», як Ти мене вела додому і як на другий день у Тебе боліла натруджена рука. Сьогодні знову йдемо вперед, і в мене не залишається більше часу продовжувати листа. Сподіваюся, що Ти мені залишилася вірною, бо знаєш добре: в цьому питанні я страшний. Але вже час збиратися в похід. Цілую Тебе тисячу разів, дорога Боженко, і вір, усе добре скінчиться.

Відданий Тобі Тоноуш».

Телефоніст Ходоунський почав дрімати і заснув над столом. Священик, який не спав і безперестанку швендяв по парохії, відчинив двері кухні і з ощадності загасив недогарок костельної свічки біля Ходоунського.

В їдальні, крім поручника Дуба, ніхто не спав. Фельдфебель Ванєк у Сяноку в бригадній канцелярії дістав новий розрахунок щодо постачання армії продуктами і тепер, докладно вивчаючи його, констатував, що, власне, чим ближче до фронту, тим меншим стає пайок. Він мимоволі усміхнувся над одним параграфом, в якому забороняється при готуванні солдатської юшки вживати шафран та імбир. У наказі було також зауваження, що польові кухні повинні збирати кості і відсилати їх в тил у дивізійні склади. Було трохи неясно, про які кості йдеться: про людські чи з іншої убійної худоби.

- Послухайте, Швейку, - сказав надпоручник Лукаш, позіхаючи з нудьги, - поки нам зварять їсти, ви б могли мені розповісти якусь історію.

- Ох-хо-хо! - відповів Швейк. - Поки ми дочекаємось їжі, я б встиг, пане оберлейтенанте, розповісти вам усю історію чеського народу. А поки що розповім вам дуже коротку історійку про одну вдову поштмейстера із Седлчанська, яку по смерті чоловіка було призначено на його місце. Тільки-но я почув розмову про польові пошти, одразу ж і пригадав цю історію, хоч вона і не має з ними нічого спільного.

- Швейку, - відізвався з дивану надпоручник Лукаш. - Ви знову починаєте страшно дурніти.

- Так точно, мельдую послушно, пане оберлейтенанте. Воно дійсно, це страшенно ідіотська історія. Я сам не знаю, як мені могло прийти до голови розповісти таку дурницю. Це або вроджений ідіотизм, або спогади молодих літ. На нашій земній кулі, пане оберлейтенанте, є різні характери, і кухар Юрайда мав рацію. Коли ми стояли в Бруку, він напився, впав у рів, а видертися звідти не міг і кричав: «Людина призначена і покликана пізнавати правду, щоб керувати своїм духом у гармонії вічного всесвіту, щоб постійно розвиватися, набувати знань і поступово входити у вищі сфери інтеліґентніших і сповнених справжньої любові світів». Ми його хотіли витягти нагору, але він дряпався і кусався. Він гадав, що лежить вдома, і лише після того, коли ми його знову туди скинули, почав благати, аби ми його все ж таки витягнули.