Слава ЗСУ!

Так, як у когось буває примха збирати коробочки від сірників, так і той пан пристрасно любив організовувати польові суди, хоча в більшості випадків це було всупереч військовому судовому статутові.

Цей генерал мав звичку говорити, що йому не потрібні жодні слідчі, що він сам скличе суд, а за три години обвинувачений мусить висіти. Поки генерал був на фронті, нестачі у польових судах не відчувалося.

Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, у більярд або мар’яж, так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував дуже поважно і радо шах і мат обвинуваченому.

Якби хтось хотів бути сентиментальним, він би написав, що цей генерал мав на своєму сумлінні безліч людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій, однак, не можемо сказати, що він мав взагалі когось на сумлінні.

На таке він не хворів. Коли з його наказу вішали учительку, попа або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому пристрасний гравець у мар’яж і думає про те, як йому дали «флек», як він дав «ре», а вони «супре», він «туті», а вони «боти», як він виграв і набрав сто сім.

Він вважав вішання чимось звичайним і природним, ніби хлібом насущним, і при вироках досить часто забував про найяснішого цісаря і вже навіть не говорив:

«Іменем його величності вас засуджено на смерть через повішення», а просто заявляв: «Я вас засуджую».

Іноді він знаходив у вішанні і комічні сторони, про що одного разу написав навіть своїй дружині у Відень: «…або, наприклад, моя дорога, ти не можеш собі уявити, як я минулого разу насміявся. Кілька днів тому я засудив одного вчителя за шпіонаж. Є тут в мене один дуже вправний фельдфебель, він їх всіх вішає. Має вже солідну практику, і це для нього ніби спорт. Я вже був у своєму наметі, коли після вироку до мене прийшов той фельдфебель і питає, де повісити цього вчителя. Я кажу - на найближчому дереві. А тепер уяви собі увесь комізм цієї ситуації. Ми були посеред степу, де, куди не глянь, нічого іншого, крім трави, не побачиш. На цілі милі - жодного деревця. Але наказ є наказ. Тому фельдфебель взяв конвой і учителя й поїхав шукати дерево. Повернулися аж увечері, і той учитель з ними. Фельдфебель прийшов до мене і знову питає: «На чому ж повісити цього типа?» Я його вилаяв, адже мій наказ був ясний: на найближчому дереві. Він сказав, що вранці спробує це зробити. Але на світанку прийшов увесь блідий і доповів, що той учитель вночі зник. Мені це видалося дуже смішним, і я простив усім, хто біля нього вартував, а в додаток мені вдався дотепний жарт, чи не пішов, мовляв, той учитель сам шукати дерева для себе. Як бачиш, моя дорога, ми тут зовсім не нудимося. Скажи малому Вільгельмикові, що тато його цілує і незабаром надішле йому живого росіянина, і Вільгельмик їздитиме на ньому, як на коникові. Ще, моя дорога, пригадую один смішний випадок. Недавно ми повісили одного жида за шпіонаж. Цей халамидник зустрівся нам на дорозі, хоч йому там нічого було робити. Він виправдовувався, буцімто продає цигарки. Так от, він вже висів, але лише кілька секунд, бо мотузок обірвався і він впав на землю, але тут же очухався і почав до мене кричати: «Пане генерале, я йду додому, ви мене вже повісили, а згідно з законом не можна двічі вішати за одну провину». Я розреготався - і ми того жида відпустили. У нас, моя дорога, весело…».

Коли генерала Фінка призначили комендантом гарнізону фортеці Перемишль, йому вже не так часто траплялася нагода влаштовувати подібні вистави. Тому він з великою радістю вхопився за випадок із Швейком. І так Швейк опинився перед цим тигром, який сидів у першому ряду за довгим столом, курив цигарку за цигаркою і наказував перекладати свідчення Швейка, схвально притакуючи при цьому головою.

Майор запропонував телеграфом запитати бригаду, щоб вияснити, де зараз перебуває одинадцята маршова рота 91-го полку, до якої згідно зі своїми зізнаннями належить обвинувачений.

Генерал виступив проти і заявив, що це затримає швидкість рішення польового суду і зведе нанівець суть цього заходу. Адже у них є цілковите зізнання підсудного в тому, що він переодягнувся в російську уніформу, і, крім того, ще одне дуже важливе свідчення, згідно з яким обвинувачений був у Києві. Генерал наполягав відійти на нараду, винести вирок і негайно його виконати.

Однак майор вперся на своєму: треба спершу вияснити, хто такий обвинувачений, бо це дуже серйозна політична справа. Установивши особу заарештованого, можна докопатися до його зв’язків з колишніми товаришами з його колишньої частини.