Слава ЗСУ!

… Був тихий осінній вечір. В ясному темно-синьому небі миготіли зорі, світив холодний місяць і тяглися на південь зграї перелітних птахів. Двірники згрібали шурхотливе жовте листя в купи, підпалювали його, і густий синій дим, приємно й гіркувато пахнучи, стовпом здіймався до неба і розтавав там у бездонній синяві. І здавалось, що все небо заповнене цим гіркуватим димом і що зорі кліпають від того, що дим їсть їм очі. Було дуже тихо, холодно і приємно.

Ми сиділи просто на холодному асфальті навкруги купи палаючого листя і півголосом розмовляли. Говорили про подвиги, про те, якби це було чудово — зробити що-небудь по-справжньому героїчне і що для цього треба. І всі зійшлися на тому, що для цього, насамперед, потрібні сміливість, сила й спритність.

Запанувало мовчання: кожен думав про себе — чи є в нього ці якості.

І Аба сказав:

— Взагалі… якби, звичайно, довелося… Я б, напевно, зміг, по-моєму…

— Жвичайно, — захлинувшись, зразу підхопив шепелявий Пантя. — Ти жміг би! І я! А що?! Жмогли б! А ось Губа — ні. Факт. А що?

Всі подивились на Васька Губу. У мене одлягло од серця: правду кажучи, я дуже боявся, щоб у цю хвилину не звернули уваги на мене — я не зовсім вірив, що здатний на подвиг.

Губа почервонів і одвернувся:

— А-а-а…

— Ось тобі і «а-а-а», — сказав Вітька Пузатий.

— Ех ти… — Костик затнувся, шукаючи міцного слівця. — Ех ти… тарган губатий. Навіть слова на свій захист сказати не можеш.

— Еге ж, Губа! Відверто кажучи, слабак ти, — сказав Аба.

— Жвичайно, жвичайно, — знову зашепелявив Пантя. — Такий шлабак, прошто штрах. Йому навіть Рудий надавати жможе. А що?! Факт!

— Точно! Рудий йому надає. Ха-ха! — підхопив Вітька. — Ану спробуй, Рудий, ану дай йому! Стукнись з ним для інтересу.

Від цих слів у мене похололо в животі й потемніло в очах. Битись я завжди боявся, не вмів і не любив. До того ж Губа був майже на голову вищий за мене. І за віщо я повинен його бити? Дурниця якась!

— Що, злякався? — дивлячись мені прямо в очі, запитав Аба.

— Жлякався, Рудий?! — повторив за ним Пантя.

«Невже я справді боюсь? — промайнула в мене думка. — Ось тобі й подвиг! Засміють тепер хлопці!»

— Та ви легенько, так лише, щоб дізнатись, хто дужчий! — під'юджував Вітька.

І раптом всередині у мене щось обірвалось — я наважився.

Будь що буде! Не можна допустити, щоб хлопці думали, що я боягуз.

Я підскочив до Губи і з розмаху тицьнув його кулаком в лице. Не влучив — він вчасно підставив лікоть. Я знову тицьнув і знову промахнувся. Не вмів я все-таки битись.

— Так, ще, ще сміливіше! Ех, Губа, слабак. Ось тобі зараз Рудий дасть! — чулось навкруги. — Молодець, Рудий! У вухо його, у вухо! Не бійся!

Губа відмахувався від мене, як від настирливої мухи. А мені все не щастило стукнути його як слід. Нарешті я розпалився, підскочив і, заплющивши очі, вдарив його головою в груди. Він обхопив мене руками, і ми покотилися по землі.

І тут сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, починаючи бійку.

Губа спокійнісінько підім'яв мене під себе, сів зверху і, схопивши рукою мій рудий чуб, почав товкти носом в асфальт, приказуючи:

— А будеш лізти? Будеш лізти? Я тебе займав? Я тебе займав?

Він так міцно тримав мене, що я не міг ворухнутись і тільки безпорадно дриґав ногами. А він все товк мене носом у тротуар і приказував. Нарешті я не витримав і попросив пощади. І лише тоді Губа відпустив мене. Коли я став на ноги, все розпливалось перед моїми очима, наче в тумані. Я ладен був провалитись крізь землю, вмерти на місці від сорому, образи, приниження і лютої безсилої злості, яка кліщами душила мене за горло і видавлювала з моїх очей нестримні сльози. Хлопці мовчали збентежені таким несподіваним поворотом справи. І лише Костик пробубонів:

— Неправильно ти, Губа… Не по правилах… Ти ніжку підставив…

Але ніхто не підтримав Костика. Що там казати! Все було вірно. Васько Губа, з якого всі сміялися, слабак Васько Губа у всіх на очах бив мене і товк носом у землю, як найостанніше, найпакосніше щеня, — мене, Вітьку Рудого, який глузував з нього й хотів показати свою силу! Більшого безчестя і приниження не можна було собі уявити!

Я одвернувся і, розмазуючи сльози по замурзаних щоках, сказав тремтячим голосом:

— Дим… проклятий… в очі лізе…

Навіщо я це сказав — сам не знаю. Напевне, я хотів як-небудь виправдати перед хлопцями свої сльози. Кому це було потрібно?

Сказав я ці безглузді слова, повернувся і повільно-повільно пішов по вулиці до свого будинку. Ніхто не вимовив і слова, не зупинив мене.