Слава ЗСУ!

— Нічого не маю проти, — відповіла Піруза. — Я сама віддавна хочу побувати на тому острові, тож глибоко розумію твоє прагнення. Але ти мусиш попередньо поговорити про це з царем і випросити в нього дозвіл на ту подорож.

На цих словах цар Міраж зайшов якраз до зали, глянув на нас батьківським поглядом і сказав:

— Як же складається ваша розмова? Чи ви вже пізнали одне одного і чи подобаються вам ваші душі й характери? Бо це ж неодмінна умова щастя і подружньої згоди.

— Батьку! — вигукнула Піруза. — Мені здається, що ми вже достатньо пізнали одне одного. Мені страшенно подобається чула душа і рішучий характер мого майбутнього чоловіка. Подобається мені навіть і те, що він завтра хоче покинути мене на цілий день, аби побувати на острові страшного Дегіала. Але перед тим хоче отримати твій дозвіл.

— Як це? — спитав цар, злегка насупивши брови. — Я ж призначив завтрашній день на те, аби ви звикали одне до одного; ти ж, нетерплячий юначе, хочеш провести цей день на острові Дегіала, аби задовольнити свою цікавість і жагу оглядання скарбів?

Я вклякнув на одне коліно і проказав рішучим голосом:

— На мою думку, ласкавий царю, сьогодні ми встигли не тільки пізнати свої характери, але й звикнути одне до одного. Тому я й хочу завтрашній день присвятити огляданню чудес на острові Дегіала, щоб потім під час нашого весілля міг похвалитися перед зібранням придворних і лицарів, що бачив чудеса, лицезріння яких не кожному доступне. Я певен, що лицарі й придворні під час нашого весілля скерують розмову на той острів, щоб поставити мене в становище людини, яка не може втрутитись у розмову, бо тих чудес не знає і того острова не бачила.

Цар замислився і врешті сказав, змилостивившись:

— Покохав я тебе так сильно, що ні в чому не можу відмовити. Тож даю тобі свій царський дозвіл на цю небезпечну подорож. Не забудь тільки повісити на шию амулет, який вбереже тебе від усяких прикрощів. Я накажу одному з моїх лицарів, аби завтра, як розвидниться, відвів тебе на берег моря і показав дорогу до чарівного острова. Їдь і повертайся до нас якнайшвидше, мій дорогий Гіндбаде!

— Дякую тобі, царю, від щирого серця за прихильність до мого прохання, — проказав я, підводячись з колін. — Мушу, однак, зауважити, що мене звуть не Гіндбад, а Синдбад. Мене дивує, що ти і твоя донька так вперто і так однаково перекручуєте моє ім’я.

— Нехай тебе це не дивує, дорогий Гіндбаде! — відповів цар. — Перекручування імен і назв — це єдина наша з донькою родинна вада. Ми перекручуємо завжди однаково і щодо цього ніколи не помиляємося. Не звертай на це уваги і не ображайся. Бо що ж значить ім’я? Чи назвемо тебе так, чи інакше, ти завжди будеш однаково близький нашому серцю!

Цар обійняв мене і поцілував у чоло. Піруза тимчасом принесла амулет і власноручно повісила його мені на шию.

Настав вечір. За ним ніч. Мене провели в кімнату, відведену мені для ночівлі. Я солодко заснув, стомлений безліччю подій і вражень.

Ледь розвиднілось, я прокинувся бадьорий і свіжий.

Під дверима кімнати вже чекав мене лицар, аби відвести на берег моря і показати дорогу до чарівного острова. В його товаристві я поспішив на морський берег, де мене чекав човен із двома веслами. Лицар показав мені на морі чорну цятку і порадив, аби я скерував човен просто до тієї цятки, яка була островом, зменшеним відстанню.

Я весело скочив у човен і поплив.

Після шестигодинного веслування я наблизився до острова на таку відстань, що міг вже почути дивне, бронзове звучання далеких ґонґів.

Я став веслувати швидше і незабаром доплив до берега таємничого острова.

Я вискочив на берег і до половини витягнув човен на сушу, аби його не знесло в море.

Я побіг навпростець, углиб острова, з цікавістю розглядаючись навкруги. Острів був пустий. Нічого, лиш скелі й каміння. Звуки невидимих ґонґів усе ще розлягалися в розшматованім, повнім гуку повітрі. Розлягалися щораз голосніше, щораз могутніше. Мабуть, Дегіал, помітивши мою присутність на острові, добував з ґонґів чимраз потужніші звуки, аби мене приголомшити. Мої вуха наповнилися таким гуком, такими звуками, що я мало не втратив притомності. Я, однак, напружив усю волю, щоб не втратити її, і сміливо йшов далі.

Раптом мені пригадалися слова Пірузи про Дегіала:

«Він ховається від людських очей і — сам невидимий — бачить усіх і усе довкруж».

Ледь пригадав я ті слова, як одразу відчув на собі страшний, пронизливий погляд невидимого духа.

«Він бачить мене!» — подумав я.

Він бачив мене напевно. Я відчував, як від голови до ніг відбиваюся в його потворній зіниці. Відчував, як він придивляється до мене, як вивчає мене, як слідкує за моїми кроками і за кожним виразом на моєму обличчі.