Слава ЗСУ!

— Нічого страшного, нічого страшного! — проказав він дещо спантеличено. — Маю надію, що на моєму кораблі вистачить діамантів, щоб прогодувати таку чарівну царівну, бо я певен, що ваша дружина — царівна, як не з цієї, то з іншої казки.

— Ти вгадав, капітане, — радісно відповів я. — Це справжня царівна, яка має тисячу ще не знаних мені чеснот і єдину лиш знану мені ваду: вона ковтає діаманти.

— Це не вада, це радше чари, вроки, зваба чи щось у цьому роді, — відповів капітан.

— Саме так, саме так, щось у цьому роді! — поспішно підтвердив я.

Чи мушу в усіх подробицях описувати наше життя на кораблі?

Страшне це було життя! Морське повітря посилило апетит моєї Найдорожчої. Апетит цей виріс до тривожних розмірів. Ніхто, мабуть, ніколи не бачив такого непомірного апетиту! Уся команда була в тривозі. Діаманти гинули на кораблі із швидкістю надзвичайною. Найдорожча попросту зубами видирала їх із перснів і миттю ковтала. Врешті-решт стали від неї коштовності ховати. Але й це не допомагало. Діаманти продовжували гинути. Найдорожча віднаходила усі сховки з легкістю надзвичайною. Однак уся команда так була очарована Найдорожчою, що не боронила їй привласнювати чужі діаманти, обмежуючись лише недопомаганням царівні в її зусиллях. Один тільки перський купець — власник цілої скрині діамантів — не виявляв ані найменшої прихильності до Найдорожчої. Він навіть сказав якось, що заріже її, якщо не дорахується в скрині хоча б одного діаманта. Він лічив їх кожного ранку, а потім ходив по палубі й гострив свого ножа, і виблискував тим ножем проти сонця, якщо, ясна річ, була гарна погода. Я благав Найдорожчу, щоб не заглядала до забороненої скрині, обіцяючи цілі гори діамантів у Багдаді. Але я боявся, що Найдорожча не послухається моїх благань і врешті-решт зазирне до скрині. Вдень я ні на крок не відходив від неї, а на ніч прив’язував її мотузками до ліжка. Але однієї ночі я заснув так міцно, що прокинувся лише після півночі, хоча зазвичай прокидався щогодини, аби переконатися, чи моя Найдорожча не перегризла пута. Цього разу, скориставшись моїм сном, вона їх якраз і перегризла. Ліжко було порожнє. Жах охопив мене. Я одразу побіг до місця, де стояла скриня. Царівну я застав схилену над порожньою скринею, коли вона догризала рештки останнього діаманта. Я заломив руки й почав плакати.

— Не плач! — шепнула Найдорожча. — У мене ж є ліхтарик-пліткарик, який сховає нас від очей перського купця.

Говорячи це, вона засвітила ліхтарик-пліткарик, і при його світлі ми проспали решту ночі. Вранці на кораблі зчинився ґвалт і крик.

Ґвалт чинила команда, крик же походив безпосередньо від перського купця. Цей останній з ножем у руці шукав нас по всіх кутках і закутках, але завдяки ліхтарику-пліткарику шукав завжди там, де нас не було.

— Досить з мене тебе й твого Багдада! — заявила мені раптом Найдорожча. — Не вірю я ані в тебе, ані в твій Багдад. І тобі, і твоєму Багдаду напевне забракне діамантів, щоб прогодувати мою особу. Я хочу повернутися в моє дупло, до моєї отоманки, до моїх рожевих ламп і до мого дикого, величезного крилатка, який так ретельно носить мені свіжі діаманти!

— Що ти говориш, Найдорожча? — заволав я у розпачі.

— Говорю те, що говорю! Гадаю, що гадаю! Вирішую, що вирішую, — відповіла Найдорожча, нетерпляче позіхаючи. — Мені вже все обридло: і ти, і капітан, і постійне викрадання діамантів, і корабель, і той твій Багдад, якого я ще не бачила.

Саме в цю мить я побачив над нашим кораблем величезного Роха. Він завис у повітрі, накидаючи крилами тінь на все море.

— Крилатку мій, чудовий, дикий, неотесаний крилатку! — закричала царівна. — Наблизься до мене, подай мені спину, аби я змогла тебе осідлати! Віднеси мене назад у своє дупло!

— Я чую твій голос, але не бачу тебе! — відгукнувся Рох. — А вірніш, бачу тебе на протилежному березі моря, звідки твій голос не міг би, мабуть, долинути до мене!

— Я тут — на палубі корабля. Мене переслідують за крадіжку діамантів. Наблизься до палуби й підстав мені спину.

Наблизився Рох до палуби, підставив царівні свою спину, і обоє за мить зникли в небесах. Тимчасом розпач перського купця став таким великим, що він втратив мову і цілком знерухомів.

Розумів, однак, мову інших. І отож, я наблизився до нього й урочисто пообіцяв, що після повернення в Багдад я віддам йому втрачені діаманти в такій же кількості. Це його заспокоїло, і він прийшов до тями. Назавтра, після одужання перського купця, наш корабель пристав до берегів Басри. Я щодуху помчав верхи з Басри до Багдада у товаристві перського купця, який свого верхівця обтяжив спорожнілою скринькою.