Слава ЗСУ!

— Обіцяю.

— Урочисто?

— Урочисто.

— В такому разі, щасливої подорожі.

Дядько Тарабук не без розчуленості обійняв мене і тут же повернувся до свого заняття, яке полягало у перевірці вмісту пам’яті тисячі дівчат. Я вибіг з палацу і незабаром вже був на березі. Юнак чекав мене, тримаючи за вудила двох вороних коней.

— Яким чином за такий короткий час ти знайшов двох таких вороних коней?

— Я ретельний і старанний товариш у подорожі! — весело відповів юнак, кривлячи у посмішці свою розумну морду. — Це мої власні коні з моєї власної стайні, яка знаходиться там, де стоїть мій власний дім.

— А де ж у такому разі стоїть твій дім?

— Зараз у нас немає часу. Я потім відповім на твої запитання. Час квапить. Рушаймо в дорогу!

Ми скочили на коней і помчали в сторону Басри. На велике своє здивування я дорогою помітив, що коні біжать так дивно, ніби перекочуються в повітрі, як хвилі. Гриви їх були схожі на плетиво з морської трави. Час від часу з їхніх ніздрів трискали якісь фосфоричні виблиски, які розсвітлювали перед нами морок чимраз темнішої ночі.

— Дивні то коні! — сказав я юнакові. — Не зустрічав я досі таких коней. У якій стороні світу купив ти цих чудових звірів, які пирхають фосфором?

— Немає у нас зараз часу, — відповів юнак. — Я потім відповім на твої запитання.

З Багдада до Басри найшвидший кінь біжить звичайно шість годин добрим галопом. Тимчасом, не минуло й години, як ми вже були в Басрі.

— Як же це сталося, — запитав я здивовано, — що ми шлях з Багдада до Басри подолали за одну годину?

— Немає у нас зараз часу, — відповів юнак. — Я потім відповім на твої запитання.

І затримав коня біля заїзду, де ми мали переночувати.

У заїзді була лиш одна вільна кімната. Ми ночували в тій кімнаті обидва. Я заснув камінним сном, одягнений, щоби — як тільки розвидниться — податися на корабель, який якраз на світанку мав пристати до берега.

Опівночі я відчув крізь сон, що чиясь рука торкається мене в тому місці, де була кишеня, в якій уже кілька разів лежав лист Морського Диявола. Я хотів прокинутись, але не міг, а вранці, коли прокинувся, забув тимчасово про мої сонні відчуття і не перевірив кишеню, хоча вночі й постановив це зробити.

Юнак вже був на ногах. Ми поспішили до пристані й піднялися на величезну палубу корабля, залишивши коней на березі. Я йшов попереду, юнак ішов за мною.

— Дай мені тепер відповідь на три питання, — сказав я, не повертаючи до нього голови. — Тепер у нас достатньо часу, тож можеш мені відповісти. Відповідай по черзі — по-перше: де знаходиться твій дім?

Юнак мовчав, а я продовжував:

— По-друге: в якій стороні світу купив ти таких дивних коней?

Юнак мовчав, а я продовжував:

— По-третє: яким чином за одну годину подолали ми шлях з Багдада до Басри?

Юнак мовчав, а я повернув голову, щоб тепер придивитися до нього, але юнака не було. Зник без сліду. Я глянув на берег — коней теж не було. Зникли без сліду.

Лиш тепер пригадав я собі той таємничий дотик чиєїсь руки, який занепокоїв мене опівночі і — раптом — зрозумів усе! Я зрозумів, що Морський Диявол у постаті юнака ще раз мене надурив — ще раз спокусив до подорожі і ще раз зумів всунути мені в кишеню лист, у час, коли сон зморив мене в заїзді. Як міг я вірити словам того юнака! Адже морда Морського Диявола виразно й щомиті проглядала крізь риси його фальшивого обличчя! Адже він під кінець понехаяв незносне, мабуть, для нього й болісне втілення в постать юнака і йшов поруч зовсім нахабно, не вважаючи навіть за потрібне відвертати від мене свою природну диявольську морду! І нарешті коні, на яких ми мчали з Багдада до Басри, чи ж не мали вони всіх ознак нечистої сили і чи ж не повинні були збудити в мені підозру? Воістину — я став жертвою своєї власної легковірності.

Нервовим рухом долоні я торкнувся кишені й зблід. У кишені зашелестів диявольський лист. Я пізнав той шелест — сухий, різкий, прикрий, зловісний, пронизливий, не схожий на жоден інший шелест. Мабуть, папір, власноручно списаний Морським Дияволом, теж набрав якоїсь диявольськості, то й шелестів цілком особливо.

Першим моїм наміром було негайно позбутися листа.

Я вже засунув руку в кишеню, вже мав витягти звідти листа і вкинути його в море, як раптом оточили мене зацікавлені матроси, питаючи, куди й навіщо я їду.

Тож я відмовився від свого наміру. Вирішив дочекатися відповідної хвилини, щоб позбутися листа. Тимчасом корабель відчалив від берега. Погода була сонячна. День спекотний. Ми пливли вже, мабуть, добрих шість чи сім годин і побачили перед собою невеличкий острів. Капітан наказав кинути якір поблизу острова, аби дати команді можливість скупатися.