Слава ЗСУ!

— Чи ти його дружина? — запитав я.

— Так, — шепнула вона, спустивши очі.

— Чи ти вийшла за нього заміж з власної волі?

Дівчина знову підвела на мене свої бірюзові очі.

— Ні! — відповіла. — Він примусив мене, погрожуючи смертю.

— Я вирішив сьогодні раз і назавжди покинути це поселення. Чи хочеш товаришити мені в моїй мандрівці?

— Хочу! — вигукнула дівчина.

— Я досить влюбливий, — продовжував я, — і дуже може статися, що я покохаю тебе, коли пізнаю ближче. Зараз мені важко обіцяти тобі свою любов, бо чорнота твого обличчя заслоняє моїм очам всеохопне очарування твоєї постаті, але я гадаю, що мені вдасться цю чорноту відмити чи знебарвити.

— Не вдасться, — сумно шепнула Арміна.

— Чому? — запитав я.

— Клятий карлик почорнив мене такою маззю, що будь-яке миття чи знебарвлення може заподіяти мені смерть. Я розвіюся в ніщо й зникну з твоїх очей, як сон.

Нічого я їй на те не відповів.

— Коли ти маєш намір покинути поселення? — спитала вона, помовчавши.

— Як тільки настане вечір.

— Чи ти змінив свій початковий намір, чи я все ж таки можу товаришити тобі в твоїй мандрівці, незважаючи на те, що нав’язана мені чорнота заслоняє твоїм очам всеохопну чарівність моєї постаті?

— Можеш мені товаришити, — відповів я.

— О Боже! — зітхнула дівчина. — Що ж мені робити, нещасній? Один мене почорнив, другий хоче побілити! Той мене забарвив, цей хоче знебарвити! Самі лиш клопоти, самі непорозуміння!

— Не плач, дівчино, — закричав я з дерева. — Не зітхай так тяжко, не заламуй руки! Як тільки настане вечір, ми втечемо з поселення і, можливо, вдасться нам дістатися до якоїсь гарної країни, де немає ні клопотів, ні непорозумінь.

Як тільки настав вечір і на небі з’явилася перша зірка, я вислизнув разом з Арміною до найближчого лісу і, пробігши його щодуху, дістався на рівнину, а звідти — на берег острова.

Щасливою оказією якийсь випадковий корабель пропливав недалечко від берега, в напрямку — як мені здавалося — Басри. Я почав горлати з усіх сил, аби привернути до себе увагу матросів. Нас помітили з палуби й скерували корабель до берега.

Через півгодини я вже сидів разом з Арміною на палубі й розповідав капітану й матросам про свої дивні пригоди. Я, однак, помилився, гадаючи, що корабель плине в напрямку Басри, він спішив до незнаної мені держави царя Павича. Капітан і матроси якраз і були підданими цього царя. Наскільки я міг збагнути з їхніх розповідей, цар Павич був напрочуд сердечною і добродушною людиною. Мене дуже намовляли, аби я разом із моєю чарівною товаришкою назавжди оселився в їхній вітчизні, де знайду дружбу й гостинність. А ще мене зацікавлено розпитували, де я знайшов таку чорну товаришку подорожі. Я їм тут же розповів історію Арміни. Коли я замовк, один старий, бувалий матрос сказав, поплескуючи мне по плечу:

— Не терзайся і не смутися випадково набутою чорнотою твоєї товаришки. Я знаюся на цих речах і тому завжди маю з собою в кишені мазь, що будь-яку такого роду чорноту виводить без сліду. Дам я тобі тої мазі, і побачиш, як твоя дівчина побіліє.

— На жаль, — сказав я, — відмивання чи знебарвлення тієї чорноти заподіє моїй товаришці неминучу смерть, як напророчив їй огидний карлик.

— Посмійся з того карлика і з його пророцтва! — сказав на це старий і бувалий матрос. — Захотілося чорному карликові чорної жінки, тож він їй хитро унеможливив дуже легке, зрештою, повернення до білості вигаданою загрозою смерті. Нічого поганого дівці не станеться, якщо побіліє і знову буде схожа на людину. Вір старому й бувалому матросу, який одночасно є власником цілющої мазі. Нікого ще білість у труну не загнала! Чим більше людина має людський вигляд, тим бадьорішою чується тілом і душею.

Говорячи це, старий матрос витяг з кишені слоїчок зі згаданою маззю і подав мені його з усмішкою:

— Годі вірити в казки та страхи, скористайся краще моєю маззю. Намаж цією маззю дівчину рівно опівночі, і вона збіліє, майже як лілея.

Слова старого і бувалого матроса переконали не тільки мене, але й Арміну. Ми обоє негайно вирішили скористатися з подарованої нам мазі. Арміну, щоправда, мучила якась невиразна тривога, але вона намагалася придушити її.

— Нарешті я побілію і буду, як і раніше, подібна до алебастру, — говорила вона, дивлячись мені в очі. — Радість розпирала мені груди на саму думку про те, що несумісна з моєю природою чорнота не буде вже заслоняти твоїм очам всеохопну чарівність моєї постаті. Той мене почорнив, ти мене побілиш, і все буде якнайкраще!

Але спокій і веселість Арміни були удавані. Я помітив, що вона частенько говорить про себе в минулому часі, як про когось, хто вже неживий. Раз навіть шепнула з якоюсь тривожною і особливою знеохотою: