Слава ЗСУ!

Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев'яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.

— Тільки б нам добігти до старої чинбарні, — прошепотів Том, захекавшись. — Я вже, здається, більше не можу.

Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:

— Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?

— Якщо лікар Робінзон помре, — думаю, вийде шибениця.

— Та що ти!

— Я напевно знаю.

Том замислився і за хвилину запитав:

— Хто ж розповість? Ми?

— Ти що? З глузду з'їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять, — то він же тоді нас неодмінно вб'є, не тепер, то пізніше, це вже точно.

— Я й сам так думаю, Геку.

— Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п'яний…

Том помовчав — він знову задумався; потім прошепотів:

— Геку, адже Меф Поттер нічого не знає, — як же він може розказати про вбивство?

— Тобто як це він не знає?

— Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?

— Ай справді, Томе!

— А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.

— Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап'ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою — нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…

Том знову поринув у свої думки.

— Геку, ти певний, що ти не проговоришся?

— Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш, — цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять, — подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.

— Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…

— Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров'ю.

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

— Чекай, не роби цього, — шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

— Мідянка? Що це таке?

— Отрута така. Спробуй-но проковтнути — побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

— Томе, — прошепотів Гекльберрі, — ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

— Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми — ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

— Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.