Слава ЗСУ!

А воно, нещасне, й так мовчить. Зблідло, губки тремтять. „Ти приніс? – питають. – Я. – Де взяв? – Мовчить. – Пішли!” Повели його в кабінет. Він іде – ледве ногами соває. Довгенько його там марудили. З міліції лейтенант приїхав. Я звичайно знав, що Толюня мене не продасть, та на серці все ж було незатишно: слабенький він, мамійчик. Ану як не витримає!

Вийшов він від директора – мармиза, мов класна дошка після уроку математики. Я його хутенько вбік: „Що, – питаю, – мене не здав? – Він головою мотає: – Ні. – А що питали? – Питали, де взяв. – А ти що молов? – Мовчав – хлипає. – Дурний. Було б казати, що найшов! – Батьків викликають. – Пусте. Ти кажи, що найшов, допетрав? Ішов у школу й побачив у бур’яні. Так усім і кажи. І тобі нічого не буде. А продаси...” – Я тицьнув йому під сякало кулака (а кулак у мене й тоді вже був нічого).

Довгенько його тоді мордували. І на зборах і на класній годині. Поведінку вліпили незадовільну. З піонерів хотіли виключити (Чи з комсомолу? Забув.) Він, правда, всім казав, як я його навчив, отож обійшлося ще, можна сказати, по божому. А скоро Артур подався собі на свій Кавказ і наша надійна команда розсипалась. Та хіба одна в мене була команда!

Лампочка. Зрідка вона освітлює моє лігво нудним мертвим сяйвом. Скільки: годину, дві? Біс її знає! Спочатку вона світить мокра. Вся її сліпуча груша вкрита густим шаром роси й великі кулясті краплі роблять лампочку схожою на чудернацький кришталевий качан кукурудзи з найбільшою та найваговитішою кукурудзиною знизу. Але лампочка швидко нагрівається й роса сохне. Спочатку менші краплі з боків, а тоді найважча, котра знизу. Лампочка при цьому тріщить, аж здригається, але не лопає. Спершу я щораз боявся, що вона лопне, а потім звик і перестав боятись.

Лампочка. Вона замінює мені сонце. Власне, вона і є моє сонце. І взагалі, хіба існує якесь інше сонце? Щось я не пригадую. Може колись... давно... Але я на нього чомусь ніколи не дивився. То може його й не було? Інакше, чого б я на нього не дивився? От зараз моє сонце – лампочка і я на неї дивлюсь. Цікаво, чи можна доторкнутися до сонця? Треба спробувати...

Здається, вони таки нанюхали слід.

Уже кілька днів Ріпа з Олегом обходили Борисових знайомих, близьких і не дуже, давніх, ще з дитинства, й нових, але ті здебільшого лише знизували плечима. Так, чули що пропав. Ні, давно не бачились. Ні, не розмовляли. Ні, не мають анінайменшого уявлення. А якщо навіть і бачились, то чогось корисного сказати не можуть. Ну перекинулись кількома словами – нічого суттєвого...

Пощастило Олегові. Давній Борисів приятель на прізвище Кривов’яз підтвердив, що дійсно бачився незадовго до його зникнення, з Борисом, але так, нічого особливого. Про те, про се поляпали. Кривов’яз поскаржився на старшого сина: той, негідник, схоже, якийсь дурман почав покурювати. Борис поспівчував.

– Може планував кудись їхати, не казав? – спрямовував думки співрозмовника в потрібному напрямку Олег.

– Правда, наче казав, – згадав Кривов’яз. – Я кажу, що той дурман з півдня везуть, а він наче так: „Ага, з півдня. Треба б, до речі, в Південноукраїнськ змотатись – давно не був!” Еге, так і сказав!

Решта було справою техніки.

– Так, – підтвердила Жанна (Дивно, але після зникнення чоловіка вона ніби посвіжішала і павутиння зморщечок біля очей трохи розгладилось). – У Південноукраїнську живе його двоюрідний брат Мишко. Як поїхав колись на атомну, так там і залишився. Оженився на місцевій, квартиру дали...