Слава ЗСУ!

– Заткнись! І відповідай на мої питання!

Від’їхавши від будинку, Ріпа навмання зробив два-три повороти й за кілька хвилин бус опинився вже за межами містечка на ґрунтівці, яка покатом вела вниз, вочевидь до річки.

– Коли ти бачив його востаннє? – продовжував допит Олег.

Михайло лежав навзнак, однією рукою Олег тримав його голову за ріденьке волосся, а іншою поводив по спітнілій Михайловій шиї ножем.

– Кажу ж: уже років зо три... Приїздили з Жанною на іменини...

– А нещодавно, тижнів два тому?

– Ні, ні, не приїздив!

– Триндиш! Де він, де Борис, де гроші? Признавайся, сука! Бо я за себе не відповідаю!

– Які гроші? Господи, я нічого не знаю! – Обличчя допитуваного посіріло та вкрилося брунатними плямами. В широко розплющених очах панував жах.

„Фольксваген” зупинився на березі річки, поміж масивними гранітними валунами, що наполовину повростали в землю. Допит тривав.

– Слухай сюди ти, мішок з лайном, – продовжував Олег. – Питаю востаннє: Де Борис, де гроші? Зараз я вишпурдону тебе надвір, аби машину нам не загидив, і весь лівер із твого кендюха спущу! А тоді ми повернемося в твою квартиру... Хто там у тебе, жінка?

– Не треба! Не треба! Я нічого не знаю. Я ніколи з Борисом ніяких справ... Я сам собою... він сам... Я й не родався з ним надто...

– Він збирався до тебе!

– Не знаю, не знаю, чого б це він? Не знаю. Відпустіть мене – я нікому нічого не скажу!

Олег озирнувся на Ріпу. Той знизав плечима. Схоже було, що п’ятсот з гаком кілометрів було подолано даремно. Можна, звичайно, натиснути на Борисового брата дужче, але Жанна знала, куди вони поїхали і якщо з Михайлом щось трапиться...

– Вона знає, що ми... – сказав Ріпа.

Олег кивнув і, гидливо скривившись, перевів погляд на Михайла:

– Бач оце перо? Не доведи Господи, я довідаюсь, що ти туфтиш – заріжу мов кабана! Хочеш жить – мовчи! І про наш базар – нікому! Ми всесильні й від нас ніде не зариєшся, втямив?

– Так, так! – жваво затрусив головою Михайло. – Нікому! Нікому... Я взагалі... я нікому... я в принципі небалакучий!.. Я не скажу... я забуду... клянуся... Я вже забув!...

Вони чемно підвезли Михайла, що трохи заспокоївся, до будинку й на прощання Ріпа вже зовсім по дружньому поплескав його по мокрій, спітнілій від страху та від спеки (тут, на півдні, пекло ще нестерпніше), спині:

– Ти вибач, братан. Така робота, тямкуєш? Зла не тримай – над нами теж начальство стоїть. А твій Борька нам заборгував дещо й злиняв. От ми й гасаємо, шукаємо його, кумекаєш? Віриш, братан, так важко – з людьми ж працюємо! Все нерви, все проблеми, все в дорозі... поїсти толком ніколи!

– Так, так, розумію! – закивав головою Михайло. – Така робота, я знаю, в мене теж он старший зміни... Я нічого... що поробиш... це життя. – Втямивши, що йому вже нічого не загрожує, Михайло посміливішав. – Я от що... гм... як сказати, – його очі неспокійно забігали, – а чи не можна було б і мені до вас? Я знаєте... сім’я... і Галі операцію... А зарплата... Я б вам згодився... Я дипломований інженер. Гм... а може той... зараз до мене... та й підобідаєте?