Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Райський сад

— Візьміть у нашій кімнаті відерце для шампанського й захолодіть нам, будь ласка, нову пляшку.

— Чи потрібна нам ще пляшка? — спитав Девід.

— Гадаю, що так. А ти?

— Та певне.

— Ти можеш не пити.

— А може, хочеш коньяку?

— Ні. Вип'ю краще вина. Тобі завтра працювати?

— Там побачимо.

— Працюй, будь ласка, якщо тобі хочеться.

— А як щодо ночі?

— Щодо ночі теж побачимо. Сьогодні в нас був напружений день.

Ніч була дуже темна, звечора знявся вітер, і вони чули, як він шумить у соснах.

— Девіде...

— Що?

— Як ти, моя дівчинко?

— Добре.

— Дай я помацаю твоє волосся. Хто тебе підстриг, дівчинко? Мосьє Жан? Така гарна, гладенька стрижка, і достоту як моя. Дай я поцілую тебе, дівчинко. Ой, які в тебе приємні губи. Заплющ очі, дівчинко...

Він не заплющував очей, але в кімнаті було темно, а надворі вітер шарпав верхівки дерев.

— А знаєш, не так легко бути дівчиною, коли ти справді дівчина. Коли відчуваєш усе як належить.

— Знаю.

— Ніхто цього не знає. А я кажу тобі, бо ти моя дівчина. Річ не в тому, що дівчину важко вдовольнити. Я вдовольняюся дуже скоро. Просто одні це відчувають, а інші ні. Гадаю, щодо цього люди кажуть неправду. Але ж так хороше просто відчувати тебе отут, обіймати тебе. Я така щаслива. Тільки будь моєю дівчинкою і кохай мене так, як я тебе кохаю. Кохай мене ще дужче. Отак, як що мить... Як цю мить... Ну, тепер ти... Ти... Прошу тебе...

Вони їхали дорогою до Канна, що вела схилом униз, потім пішла рівною місциною понад безлюдними пляжами, де бурхав сильний вітер, і, проїжджаючи мостом через річку, бачили, як хиляться додолу й тріпочуть високі очерети, а вихопившись на приміську швидкісну ділянку дороги, наддали газу. Девід дістав обгорнуту рушником холодну пляшку й добряче ковтнув з неї нахильці, відчуваючи, як машина завозить його все далі від роботи, як вона мчить геть чорною стрічкою дороги, що саме збігає на невелике узвишшя. Того ранку він не працював і тепер, коли вони залишили позаду містечко, знову відіткнув пляшку, відпив з неї ще, а тоді запропонував і Кетрін.

— Я не питиму,— сказала вона.— Мені й так хороше.

— Гаразд.

Вони поминули Гольф-Жуан з його добрим бістро та невеличким відкритим баром і тепер їхали сосновим гаєм понад жовтим пляжем Жуан-ле-Пен. Потім, промчавши чорною асфальтованою дорогою через невеличкий півострів, вони в'їхали на околицю Антіба, де дорога пішла вздовж залізничної колії, поминули саме містечко, порт, прямокутну вежу давнього укріплення й знову виїхали на відкриту місцевість.

— Ніколи не вдається його роздивитись,— мовила Кетрін.— Я щоразу проскакую цей відтинок дороги надто швидко.

Вони зупинились і сіли підобідати з підвітряного боку старовинної кам'яної стіни, що належала до руїн якоїсь споруди, обіч прозорого струмка, що збігав з гір і перетинав цю дику низину, линучи до моря. Із міжгір'я потужно дув вітер. Вони розіслали на землі ковдру, сіли, горнучись одне до одного, під стіною і подивилися через ту пустку на пласке море, над яким шугав вітер.

— Мабуть, даремно ми сюди поїхали,— сказала Кетрін.— Сама не знаю, що я сподівалася тут побачити.

Вони встали й звели очі на пагорби, де на крутосхилах тулилися невеличкі селища, та на червонясто-сірі гори позаду. Вітер розшарпував їм волосся, і Кетрін показала на гірську дорогу, що нею одного разу їздила на верховини.

— Ми могли б податися кудись туди,— мовила вона.— Але там надто тісно й картинно. Не люблю я тих висячих селищ.

— Тут зовсім непогано,— сказав Девід.— Он який гарний струмок, та й стіни кращої не знайти.

— Ти кажеш це задля мене. Не треба.

— Маємо добрий захисток од вітру, і взагалі мені тут подобається. А до всієї тієї картинності повернемося спиною.

Вони їли фаршировані яйця, смажене курча, мариновані огірочки, відламували від довгастої свіжої хлібини великі шматки й мастили їх гірчицею, і пили легке рожеве вино.

— Тобі тепер справді хороше? — спитала Кетрін.

— Авжеж.

— І не було кепсько?

— Ні.

— Навіть коли я щось не те казала?

Девід випив вина й відповів:

— Ні. Я про це не думав.

Вона підвелась і стала проти вітру, так що светр обліпив їй груди, а волосся затріпотіло, тоді звернула вниз до Девіда своє засмагле, аж темно-коричневе обличчя і всміхнулася. Потім крутнулась у протилежний бік і подивилася на море, немовби прибите й поморщене вітром.

— Давай гайнемо до Канна, купимо там газети й почитаємо їх у кафе,— сказала вона.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!