Слава ЗСУ!

— Пробач, що я сприйняв усе це надто драматично,— сказав він.— Звичайно, я розумію.

— Я така рада, Девіде,— озвалася вона.— Завтра вранці я поїду звідси.

— Куди?

— До Андая, а звідти до Парижа. Треба ж домовитися з художниками відносно книжки.

— Ти це серйозно?

— Так. По-моєму, я повинна про це подбати. Досі ми тільки марнували час, а сьогодні я ступила великий крок уперед і просто не маю права зупинятися.

— Як ти поїдеш?

— На «бугатті».

— Тобі не слід їхати машиною самій.

— А я хочу.

— Не слід робити цього, Відьмо. Справді не слід. Я не можу тобі дозволити.

— То що, їхати залізницею? Є поїзд до Байонни. А там чи в Біарріці я зможу найняти машину.

— А що, як ми обговоримо це завтра?

— Я хочу обговорити це сьогодні.

— Тобі не слід їхати, Відьмо.

— Я поїду,— сказала вона.— І ти мені не завадиш.

— Я тільки хочу як краще.

— Неправда. Ти намагаєшся завадити мені їхати.

— Якщо ти почекаєш, ми поїдемо разом.

— Я не хочу разом. Я хочу виїхати завтра, на «бугатті». А якщо ти проти, поїду поїздом. Ти не можеш заборонити мені поїхати поїздом. Я вже повнолітня, і те, що я одружена з тобою, не дає тобі права вважати мене своєю рабинею чи майном. Я поїду, і ти мені не завадиш.

— Ти повернешся?

— Думаю повернутися.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш, але це не має значення. Я все добре виважила й розміркувала. Такі речі не робляться похапцем і...

— І не викидаються в кошик,— мовив Девід, а тоді згадав, що треба тримати себе в руках, і відпив віскі з «Перр'є».— Ти побачишся в Парижі зі своїми адвокатами? — спитав він.

— Якщо матиму до них якісь справи. А звичайно я бачуся з ними. Коли ти сам не маєш адвокатів, то це не означає, що нікому не слід спілкуватися зі своїми. Чи, може, ти хочеш, щоб мої адвокати зробили щось і для тебе?

— Ні,— відказав Девід.— Розтуди їх, твоїх адвокатів.

— Ти маєш багато грошей?

— З грішми в мене цілком гаразд.

— Ти кажеш правду, Девіде? Ти ж, мабуть, чимало втратив на тих оповіданнях? Це страшенно мене турбує, і я розумію, що вина лежить на мені. Я знайду спосіб залагодити все якнайкраще.

— Що-що?

— Залагодити все якнайкраще.

— Як же ти збираєшся це залагоджувати?

— Визначу їхню вартість і перекажу на твій банк удвічі більшу суму.

— Звучить дуже щедро,— сказав Девід.— Ти завжди була щедра.

— Я хочу вчинити по справедливості, Девіде. Адже цілком можливо, що їх справжня матеріальна вартість набагато перевищувала ту, в яку їх оцінять.

— А хто може оцінити такі речі?

— Ну, має ж бути хтось такий. Адже є люди, які все оцінюють.

— Що за люди?

— Я не знаю, Девіде. Але гадаю, такі, як редактор «Атлантік манслі», чи «Гарперс», чи «Нувель ревю франсез»...

— Мені треба ненадовго відлучитися,— сказав Девід.— Як ти себе почуваєш?

— Дуже добре, коли не рахувати гризот через те, що я, мабуть, таки завдала тобі великої кривди, яку повинна відшкодувати,— відповіла Кетрін.— Це одна з причин, чому я зібралася до Парижа. Я просто не хотіла казати тобі.

— Не будемо говорити про втрати,— мовив Девід.— То ти хочеш їхати поїздом?

— Ні. Я хочу їхати на «бугатті».

— Гаразд. Їдь на «бугатті». Тільки веди обережно, особливо в горах.

— Я вестиму так, як ти мене навчав, і уявлятиму собі, ніби ти весь час поруч, говоритиму до тебе, розповідатиму нам усякі історії і вигадуватиму небилиці про те, як я врятувала тобі життя. Я часто таке собі вигадую. А з тобою і дорога здаватиметься коротшою і легшою, і швидкість не лякатиме. Не подорож буде, а чиста розвага.

— Ну добре,— сказав Девід.— Будь якомога спокійніша. Якщо виїдеш не рано, на першу ніч зупинишся в Німі. У тамтешньому «Імператорі» нас знають.

— Я думала доїхати до Каркассонна.

— Ні, Відьмо, прошу тебе.

— А може, я вирушу раненько й дістануся до Каркассонна. Не зупинятимусь в Арлі й Монпельє і в Німі теж не марнуватиму часу.

— Якщо виїдеш не рано, заночуй у Німі.

— Це ж просто якась дитяча забавка виходить,— мовила вона.

— Я поїду з тобою,— сказав Девід.— Я повинен.

— Ні, будь ласка, не треба. Для мене дуже важливо залаштувати цю справу самій. Повір. Я не хочу, щоб ти був зі мною.

— Хай так,— сказав він.— Але мені слід поїхати.

— Ні, прошу тебе. Ти ж повинен довіряти мені, Девіде. Я вестиму машину дуже обережно і все їхатиму та їхатиму не зупиняючись.

— Ти не зможеш, Відьмо. Тепер рано темніє.

— Не треба за мене турбуватися. Ти такий милий, що дозволив мені поїхати,— сказала Кетрін.— Та ти ж завжди все мені дозволяв. А як я й зроблю щось не те, сподіваюся, ти пробачиш мені. Я страшенно скучатиму за тобою. Власне, уже скучаю. І наступного разу ми поїдемо вдвох.