Слава ЗСУ!

Річ у тому, що Шкіда тільки тоді поважала свого товариша, коли знаходила в ньому щось особливе — таке, чого не було в інших.

У Горобця воно було. Він мав балалайку, поганеньку, розстроєну в ладах балалайку, і вмів сяк-так бринькати на ній. Більш ніхто з вихованців тієї науки не подужав, і тому єдиного музиканта поважали.

У Цигана ще не було пагоди завоювати прихильність товаришів, але він довго, наполегливо шукав її і нарешті знайшов.

Одного разу, сидячи в кабінеті завшколою за партією в шахи, Миколка, перемігши тричі підряд, четверту гру навмисно провалив.

Зажурений Вікмиксор повеселішав. Незважаючи на свої п'ятнадцять років, Миколка добре грав у шахи, і завшколою рідко вигравав. Тому він дуже зрадів, коли загнаний і зашахований його король раптом дістав можливість дихати, а через шість ходів Миколка не помітив важливого пересування і дістав мат.

— Гарний матик. Здорово ви мені вліпили, — удавано захоплювався Циган, розвалюючись у шкіряному кріслі. — Дуже гарний мат, Вікторе Миколайовичу.

Вікмиксор розцвів усмішкою.

— Що? Схопив? То ж бо то, брат. Знай наших.

Циган хвилинку почекав, тактовно промовчавши, і дав Вікмиксору можливість натішитися перемогою. Потім, змінивши тон, недбало спитав:

— Вікторе Миколайовичу, а як же газета? Випускатимете чи ні?

— Аякже, якже. Вона вже майже готова, — оживився Вікмиксор. — От тільки матеріалу, брат, малувато. Хлопці не несуть. Доводиться самому писати.

— Так, це погано, — поспівчував Миколка, але Вікмиксор уже захопився:

— Ти знаєш, я й назву придумав, і навіть пробував сам заголовок намалювати, але нічого не вийшло, погано малюю. Зате весь номер уже передруковано, тільки один куточок заповнити лишилось. Я пробував і вірші написати, та щось невдало виходить. А колись, ще як гімназистом був, я писав, і писав непогано. Пам'ятаю, що, бувало, Блок мені заздрив. Ти знаєш Блока — знаменитого поета?

— Знаю, Вікторе Миколайовичу. Він «Дванадцять» написав. Читав.

— Ну от. Я з ним у гімназії на одній парті сидів, і ось, бувало, сидимо й пишемо вірші, все своїм дамам серця присвячували. Так от, уяви собі, бувало, у мене так складно виходило, що Блок заздрив.

— Невже заздрив? — дивувався Миколка.

— Авжеж. А ось тепер зовсім не можу писати — розучився.

— А я з вами, Вікторе Миколайовичу, саме про це й хотів поговорити, — делікатно вставив Циган.

Завшколою здивовано глянув на нього.

— Ну-ну, кажи.

Миколка пом'явся.

— Та я теж, знаєте, спробував віршики написати, приніс показати вам.

— Віршики? Молодець. Давай, давай сюди.

— Це, Вікторе Миколайовичу, так, перші мої вірші. Я їх про випуск стінгазети написав.

— Ну, от і добре.

Тон завідуючого був такий підбадьорливий і лагідний, що Миколка вже зовсім спокійно витягнув свої вірші і, поклавши на стіл, відійшов убік.

Завшколою взяв аркушик і почав голосно читати:

Ура, хлоп'ята! В нашій школі Здійснилось чудо в одну мить. І ось тепер висить на стінці Своя газета — просто шик.

Прочитавши перший куплет, Вікмиксор помовчав, подумав і сказав:

— Гм. Нічого.

Миколка, мало не стрибаючи від радості, вискочив з кабінету.

У спальню він ввійшов спокійний.

Хлопці, як і раніше, сиділи біля грубки. Коли він увійшов, ніхто навіть не обернувся, і Миколку це ще більше розсердило.

— Ну гаразд, чорти, узнаєте, — бурмотів він, лягаючи спати.

♦

За кілька днів Шкіда справді узнала Громоносцева.

— Ти бачив, га?

— Що?

— От чуперадло. Що! Піди-но до канцелярії. Позексай, газету шкільну випустили. «Учень» називається.

— Ну?

— Ти подивись, а тоді нукай. Громоносцев, виявляється, у нас…

— Що Громоносцев?

— Подивись — побачиш!

Ішли гуртом і дивилися на два маленьких аркушики.

Четверту частину всієї газети займав заголовок, розмальований олівцями.

Читали надруковані блідим шрифтом статейки без підпису про методи виховання в школі, потім шмигали очима по другому аркушику і здивовано гоготали:

— Ну й Циган! Ловко врізав.

— Просто поет.

Микола й сам не повірив, коли побачив свої вірші поруч з великою статтею Вікмиксора, але під віршами стояло: «Мик. Громоносцев». Залишалося вірити й торжествувати.

Вірші були трошечки підправлені, і перший чотиривірш звучав так:

Ура, хлоп'ята! В нашій школі Здійснилось чудо в одну мить. І на стіні у коридорі