Слава ЗСУ!

Зрозуміло стало, що Богородиця — не політграмота, що знову відходить од Шкіди заповітна мрія. Почали бешкетувати, запитувати про всяку всячину з політграмоти, знущатися.

— Що таке імперіалізм?

— Не знаєте?! Кожна дитина імперіалізм знає. Це — коли імператор.

— А хто такий Степан Халтурін?

— Генерал, тепер за кордоном разом з Миколою Миколайовичем.

До дзвоника улігани потішалися над Богородицею, чоловічком у потертих крагах, а коли він під зюкання і регіт вийшов з класу, засумували:

— Діло — буза… Політграмота липова…:

— Так… Раненько порадувались.

А ввечері Вікмиксор, зайшовши в клас, слухав хлопців.

— Поганий, кажете?

— Безнадійний, Вікторе Миколайовичу.

— Слабкі політичні знання?

— Зовсім немає.

Задумався Вікмиксор.

— Кепська справа.

— Де тільки ви його виконали? — поцікавився Льонька Пантелєєв.

— У Наросі… випадково. Питав я там про політграмоту — чи немає педагога на обліку. А тут він, цей Богородицин, підходить: можу, каже, політграмоту викладати… Ну, я й узяв на пробу.

— Проби не витримав, — посміхнувся Янкель.

— Так, — погодився завшколою. — Проби не витримав… Пошукаємо іншого.

Більше Богородиця не викладав у Шкіді політграмоту. Він пішов, ні з ким не попрощавшись, метнувся жовтими потрісканими крагами і зник…

Може, тепер він десь читає лекції з фарадизації або з прикладної космографії… А може, вмер од голоду, не знайшовши для себе підхожої професії.

♦

У тютюновому диму розпливалися силуети людей.

Кулеметом стукотів ремінгтон, і ундервуд як луна торохкотів у сусідній кімнаті.

Хтось веселим голосом, гаркавлячи на літері «л», кричав комусь:

— Товаришу, ви слухаєте?.. Віддайте, будь ласка, в кімнату два. Товаришу…

А той, другий, таким же веселим голосом відповідав здалека:

— Два? Спасибі…

У комсомольському райкомі робота кипіла.

В тютюновому диму миготіли силуети людей. На стінах з обідраними гобеленами біліли маленькі, написані під руки плакатики:

Вікмиксор ішов за тими плакатиками, хапаючись руками за стіни, потонувши в клубах диму. Але все ж відшукав плакатик з написом: «Відділ політичної освіти».

Під плакатиком сидів чоловік у шкіряній тужурці, з поголеною головою, молодий і безвусий.

— До мене, товаришу?

— Так, до вас. Ви — в галузі політосвіти?

— Я. В чому річ?

— Бачите… Я завідуючий дитбудинком… У нас хлопці — шістдесят чоловік… хочуть політграмоту. Чи не знайдеться у вас в комітеті людини такої — лектора?

Політосвітник провів рукою по високому гладкому лобі.

— Осередок чи колектив у вас є?

— Немає. В тому й справа, що немає… У нас, треба вам сказати, школа тюремного, виправного типу — для дефективних.

— Ага, розумію… Безпритульні, значить, діти, з вулиці?..

— Так. Але все-таки хочуть учитися.

— Хвилинку.

Політосвітник обернувся, зняв телефонну трубку, натиснув кнопку.

— Політшкола? Товаришу Федоров, чи немає у тебе людини інструктором у безпритульний дитбудинок? Знайдеться? Що? Прекрасно…

Повісив трубку.

— Готово. Залиште адресу, завтра пришлемо.

♦

Прийшов він у Шкіду ввечері.

У класі уліганів, погасивши світло, сиділи всі біля розтопленої груби; відблиски полум'я стрибали по стінах і задимленій після пожежі стелі… З груби червоним жаром палило щоки й коліна тих, що сиділи поблизу…

Він увійшов до класу, непомітно підступив до груби і спитав:

— Грієтеся, товариші?

Обернулися, побачили: людина молода, невисока, волосся назад зачесане, в руках парусиновий портфель.

— Гріємося.

— Так… А я прийшов до вас викладати політграмоту… Інструктором од райкому.

Тепер шкідці не кричали «ура», знали — політграмота буває обманлива…

— Сідайте, — сказав Янкель, звільнивши місце на кривобокому табуреті.

— Спасибі, — відповів інструктор. — Вмістимося разом.

Сів, погрів руки.

— Газети читаєте?

— Рідко. Випадково попаде — прочитаємо, а передплачувати — бюджет не дозволяє.

— Все-таки в курсі справ хоч трохи? Про четвертий з'їзд молоді читали?

— Читали дещо.

— Так. А про запрошення на Генуезьку конференцію делегації від нашої республіки?

— Читали.

— Ну, а як ви вважаєте: варто посилати?

Розговорились отак непомітно, розпалилися хлопці — відповідають, сперечаються, розпитують… Не помітили, як настав час спати.

Уже йдучи, інструктор сказав:

— Я у вас і вихователем буду, завідуючий попросив.