Слава ЗСУ!

Але П’ятниця незабаром розвіяв наші сумніви. Бачачи, що ведмідь учепився за гілляку і що його не примусиш іти далі, він заговорив:

— Ну, ну, твій не йде, мій іде, мій іде! Твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе. — 3 цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілляки, що зігнулася під його вагою, обережно зісковзнув по ньому на землю і побіг до своєї рушниці; тримаючи зброю напоготові, він завмер.

— Ну, П’ятнице, — сказав я йому, — що ти ще задумав? Чому ти не стріляєш у нього?

— Не треба стріляти! — сказав П’ятниця. — Ще не треба стріляти. Мій стрілятиме зараз, мій вб’є, коли ти ще сміятись.

І справді, він знову насмішив нас, як ви зараз побачите. Помітивши, що напасник зник, ведмідь став задкувати, проте обережно, не поспішаючи, на кожному кроці оглядаючись, поки не добрався до стовбура; потім, так само задки, він поліз деревом униз, чіпляючись кігтями і обережно перебираючи ногами. Та перше ніж звір устиг стати на землю задніми ногами,. П’ятниця підійшов до нього впритул, уставив йому в вухо дуло своєї рушниці і застрелив ведмедя на місці.

Штукар обернувся подивитись, чи сміємось ми, і, бачачи з наших облич, що ми задоволені, сам зареготав на все горло.

— Так ми вбивати ведмідь у моя країна! — сказав він.

— Як же ви їх убиваєте? — спитав я. — Адже у вас немає рушниць.

— Рушниць немає, зате є багато, багато довгі стріли, — відповів він.

Пригода з ведмедем нас неабияк розважила, але все ж таки ми були в глухому місці, провідника нашого сильно пошарпали вовки, і ми не знали, що діяти. Вовче виття все ще розлягалось у моїх вухах, — справді, після реву, який я чув колись на африканському березі (про це я вже розповідав), мені зроду не доводилось чути таких моторошних звуків.

Це виття й наближення ночі примусили нас поспішити, а то ми піддалися б на прохання П’ятниці і, звичайно, оббілували б ведмедя: звір був такий величезний, що справа заслуговувала на увагу, але нам залишалося пройти ще з десять миль, а провідник підганяв нас; ми покинули ведмедя і пішли далі.

Земля тут була вкрита снігом, хоч і не таким глибоким і небезпечним, як у горах; ми потім дізналися, що хижі звірі, гнані голодом, спустилися з гір у ліс та в долини, шукаючи їжі, й накоїли в селах багато лиха: лякали селян, роздерли силу овець та коней і навіть кількох людей.

Шлях наш пролягав через небезпечне місце, і наш провідник сказав, що коли в цих краях ще водяться вовки, то ми неодмінно на них натрапимо. Це була невеличка долина, з усіх боків оточена лісом, вузька ущелина вела через Нього до села, де ми вирішила заночувати.

Лишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми ввійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. В цьому першому лісі не трапилось нічого особливого, хіба що на невеличкій галявині, в чверть милі завдовжки, ми побачили п’ятьох величезних вовків, що один по одному швидко перебігли дорогу, ніби женучись за якоюсь здобиччю; нас вони минули і за кілька хвилин зникли з очей.

Наш провідник, який, до речі, показав себе неабияким боягузом, просив нас бути насторожі: на його думку, за цими вовками мали з’явитись і інші.

Ми їхали, озираючись і тримаючи рушниці напоготові, але вовків не бачили, поки з лісу, що тягся милі на півтори, не вибрались на рівнину. Тут справді доводилось їхати з осторогою: перше, що впало нам в очі, був мертвий кінь і над ним з дюжину вовків за роботою — не можу сказати, за їжею, бо вони вже з’їли все м’ясо і тепер обгризали кістки.

Ми не визнали за доцільне заважати їхньому бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П’ятниці дуже хотілось вистрілити в них, але я не допустив цього, гадаючи, що в нас і без того досить клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом ліворуч від нас розляглось жахливе. вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли просто на нас, більшість — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав, як їх треба зустріти, але подумав, що єдиний засіб — зімкнутися в щільний ряд; так ми й зробили. А щоб не було великих проміжків між пострілами, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вовки не повернуть назад після першого; тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не заряджали рушниці знову, а тримали напоготові пістолі, — у кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отже, за такою системою, поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли дати шість залпів підряд. А втім, це виявилось непотрібним, бо після першого ж залпу ворог зупинився, мов укопаний, перелякавшись пострілів та вогню; чотирьох вовків було забито на місці, кілька поранених повернули назад, залишаючи за собою на снігу кривавий слід. Я вже сказав, що зграя спинилась, але не втекла; тоді, згадавши, що, як мені розповідали, найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих розповідях є частка правди: почувши наш крик, вовки повернулись і почали відступати. Тоді я звелів випалити вдруге, їм навздогін, — вовки помчали галопом і незабаром сховались за деревами.