Слава ЗСУ!

– Що це таке?

– Песик…

– Який песик? Я тобі що загадала? Де виконана робота?

– Яка робота?

– Стілець, дідько його забирай! Намалювала?

– Ні…

– Ні? – Кумедний собачка з кумедним дядечком рвучко бгаються в тонких мармурових долонях тьоті Ади, і, зібгані, шматуються на клапті нервовими безжальними рухами.

Дівчинка злякано мовчить. Мама ніколи не рвала її малюнки. Навіть, якщо вони мамі не подобались…

– Затям, дитино: в цьому домі слід виконувати все, що я накажу. Все! Непослуху не стерплю! Моя Софій… – жінка затинається на півслові й продовжує: Та зрозумій же: тобі треба вчитись! Ти маєш здібності, але під них необхідно підвести школу, навички, знання! Інакше нас ніколи нікуди не візьмуть, і ти ніколи не виконаєш серйозного задуму!

Юля нічого не розуміє. Похиливши голівку й машинально виводячи щось на долоньці олівцем, вона тихо хлипає. Мама ніколи не говорила їй незрозумілих слів і сварила тільки тоді, коли дівчинка малювала на шпалерах…

– Я хочу до мами…

– Е ні, малятко! Зворотного шляху немає. Ми з тобою йтимемо тільки вперед. До кінця! До переможного! – Якби дівчинка підвела голову, то побачила б, яким гарячковим вогнем палають у цю мить очі її „феї”. – Ми ще подивуємо світ! Тільки треба працювати. Наполегливо, щоденно, до самозабуття! Нумо, годі слинити. Сідай за роботу. Стілець нікуди не подівся!

Минають дні. Юля викреслює стільці, кулі й піраміди, перемальовує з великого кольорового альбому репродукції всесвітньовідомих картин. Вони нудні й незрозумілі. Потай від тьоті Ади дівчинка малює по пам’яті маму. В неї легко виходить добре знайомий овал, який обрамлює копиця гарного хвилястого волосся, пухкі мамині губи, невеличкий прямий ніс, от очі… Які вони… зараз? Мабуть засмучені. Напевно засмучені. Ніколи ще дівчинка не малювала сумних очей, вийде в неї чи ні?

Папір. Відколи Юля тут, вона малює на іншому папері, не такому, як удома. Тьотя Ада якось його називала, але дівчинка, звісно, не запам’ятала. Це гарний папір, але мама на ньому видається якоюсь… далекою. Та й очі мамині на цьому папері не виходять. Їй би ті сіренькі домашні аркуші. Юля впевнена, що на них і мама вийде домашня. Може, в цій великій майстерні знайдеться й такий? Вона ще не все тут обстежила.

Дівчинка роззирається. Праворуч від її робочого столу – допоміжний столик для приготування фарб, далі мольберти, стелажі для полотен, полиці для щіточок, фарб та іншого художницького приладдя. Ліворуч, під стіною, ближче до вікна, її ліжко, а далі – дві височезні масивні шафи, одна з суцільними дерев‘яними, інша – з заскленими дверцятами. Юля підходить до заскленої, відчиняє. Скільки паперу! Рулони, теки, просто складений стосами папір. Бере кілька аркушів з одного зі стосиків. Це все малюнки. Певно тієї Софійки, про яку згадувала тьотя Ада. Малюнки непогані, та маленьку художницю вони не цікавлять. Дівчинка просто шукає чистий папір. Перебирає стосики, зазирає до тек… Є! Малюнки в цій теці виконані саме на такому, потрібному їй, „домашньому” папері. Може, між ними знайдеться й чистий аркуш? Юля нетерпляче перегортає змальовані листи: портрети, краєвиди, люди на вулиці, вершники… Ось! Майже чистий аркуш, лише в кутку кілька переплутаних зигзагоподібних ліній, що розбігаються в різні боки від якоїсь мудруватої закорючки. Нехай! Дівчинка швиденько сідає до столу й захоплено поринає в роботу…