Слава ЗСУ!

Юля теж спала вдягненою. Для неї знову виносять надвір столик, розкладачку, з якої вже встав Аурел, і приладдя для роботи. Вона починає малювати. Дівчинка. Хлопчик. Всі смаглолиці, виткочубі, схожі один на одного. В цьому то й складність – для кожного необхідно вишукувати якісь відмінності й характерні прикмети.

– Готово! – каже Юля, закінчивши черговий малюнок, ощасливлений власник зривається зі стільця, хапає свій портрет і гордовито демонструє його іншим. Решта, як і вчора, стоять у дівчинки за спиною і, мовчки сопучи, спостерігають за роботою.

Дівчинка малює майже весь день. Спочатку сонце соромливо заглядає на циганське подвір’я крізь віття дерев. Потім здирається тим віттям до вершечка тополі, що росте неподалік. А тоді відривається від вершечка та злітає в небо, наче розпечена повітряна кулька. На диво, впродовж дня не випадає анікраплини дощу.

Година минає за годиною, а ніхто нічого не їсть і не пропонує їсти художниці. Певно вчора вона було гостею, і її частували тим, що мали, а сьогодні… вона просто художниця.

Нарешті останнє, зовсім дрібне, забрьохане циганча, яке ніяк не хотіло позувати, отримує в запорошені долоньки портрет, і Юля підводиться з розкладачки.

В хаті Аурел лежить на підлозі та дивиться телевізор, який тимчасово теж стоїть на підлозі.

– Все, – каже дівчинка.

– Добре, Степан тебе відведе. А може останешся в нас? Диви, як тут весело. Заробляла б, малюючи на базарі!

– Ні, я хочу до мами.

– Ну, як знаєш.

Аурел розмовляє з нею повагом, як з дорослою.

І ось вони вже вдвох чимчикують вулицями міста. Степан тримає дівчинку за руку, наче сестричку, та, як справжній джентльмен, розважає оповідками:

– Спочатку ми жили в Молдавії, а тоді переїхали сюди, у Львів. Мої тато й мамка в Москві. Батько працює в охоронній фірмі. Знаєш, яких крутих биків в’яже?

– Бичків? – Перепитує дівчинка. – Бичок – це чоловік корови?

– Сама ти корова! – зневажливо цвіркає крізь рідкі зуби „джентльмен”.

Якийсь час вони йдуть мовчки, дівчинка ображено дметься, потім Степан продовжує:

– Мамка теж там. Вона гарно заробляє. В нас давно вже була б своя хата, але їхати з Москви знаєш, як довго? Поки мама доїде, то майже всі пеньонзи й витратить. От їй і знову доводиться їхати на заробітки.

Степан зітхає, Юля, з солідарності, теж. Її мама не їздить на заробітки. В них є своя квартира. „Чому так, – думає дівчинка, – в одних є, а в інших нема?”

Через усе місто вони прошкують пішака. Лише кілька зупинок пощастило проїхати автобусом, поки їх не витурляв контролер.

– У мене болять ноги, – скаржиться дівчинка.

– Нічого, – заспокоює її Степан. – Дивись – вже прийшли.

І справді – цей великий гарний будинок – вокзал. Юля згадує, як була тут з тьотею Адою.

– Ну я погнав, – діловито прощається циганчук. – Іди, шукай поїзд на свою Макарівку. Тільки гляди, до ментів не підходь, бо запроторять в розподільник, а там знаєш, які бувають малолітки? Не побачиш ти тоді своєї мамки, як власних вух!

Божа кара, купівля краватки та самотність.

Ніколи ще Валентинові не було так сумно й тоскно на серці, як тепер. Лариса після щезнення доньки твердо розірвала з коханцем будь-які зв’язки. Вбила собі в макітру, що зникнення Юлечки – то Божа кара за її грішне життя, а на його резони, що так зараз грішить мало що не кожен, не реагувала. „То все до часу. Бог усе бачить і кожному воздає по заслугах його!” Комедія! „Якби Бог кожному воздавав по заслугах, – утовкмачував їй Валентин, – то світом давно б уже заправляли праведники! Чи може Господь-Бог недобачає?!” Та хіба можна жінку в чому переконати, коли вже затялася на своєму! Такою стала цнотливою (цікаво, чи з усіма?) – навіть бачитись та розмовляти з Валентином вважає за гріх. Прикро! Він саме, ніби в холостяках – від Ірини ні слуху ні духу, не треба виправдовуватись, щось вигадувати – „мами” немає! І залишився сам. А тут ще й Іванка на нього вишкірилась, наче дурне наполохане кошеня. Виявляється, вона знала. Пообіцяв, що все полишить, вернеться в сім’ю. А де вона, та сім’я? Іванці добре, в неї власний світ – молодість, а в нього... На роботі був дратівливим, нервовим, зиркав на манкі виголені ноги секретарок і дратувався ще дужче. „Путівку взяти кудись, чи що? „На водах” вільні звичаї, вільні жінки…”