Слава ЗСУ!

– Дозволите, Валентине Петровичу?

До кабінету зазирнула незнайома йому, в розпалі розкішної зрілої вроди, жіночка. Біляві коси вишукано обрамлювали кругле, ніби виписане мазками талановитого майстра, обличчя: великі губи, великі очі, ну, може, дещо завеликий ніс, який не виглядав, утім, вадою, тоненька дівоча талія.

Взявши на карб його недвозначний погляд, усміхнулась:

– Я Світлана Костянтинівна – нова співробітниця з апарату Василя Миколайовича.

„Чорт, це ж та, новенька, про яку Коля, водій, патякав: „Вже тиждень працює. А ви не чули? Там таке про неї, ги-ги, теліпають!..”

– А-а, Світлана Костянтинівна! Прошу.

– Ось ці папери Василь Миколайович просив терміново переглянути й дати по них висновки. А ці листи продивитесь, як матимете час.

– Добре, дякую.

Білявка пішла, а він сидів, мов кип’ячкою ошпарений і тупо дивився на принесену теку з паперами. Отямився лиш за кілька хвилин. Підвівся, підійшов до вікна, виглянув на вулицю. Роззирнувся жадливим поглядом по кабінету… Присів до столу й заглибився в документи.

За годину перегорнув останню сторінку й підняв слухавку.

– Алло, мені, будь-ласка, Світлану Костянтинівну. А, це ви! Це Валентин Петрович говорить. Я переглянув документи, можете забрати.

Коли вона увійшла, підвівся з-за столу.

– М-м-м… Тут таке діло, Світлано Костянтинівно. Я бачу, ви володієте вишуканим смаком, – окинув промовистим поглядом її зграбну постать в елегантному світлому костюмі. – Чи не допомогли б ви мені в одній делікатній справі?

– А в чому річ?

– Та оце, знаєте, збираюсь придбати краватку. То чи не виступили б ви в ролі, так би мовити, експерта?

– А дружина?

Чудово! Саме цього питання він і чекав!

– О!.. – винувато розвів руками. – Бачте, моя колишня половина, можливо, саме зараз пов’язує краватку комусь іншому…

Купівля краватки виявилась справою непростою й тривалою в часі. Вони довго перебирали кольори, фасони, фактуру тканини. Спочатку приміряв краватки Валентин, а потім, так виявилось зручніше, Світлана Костянтинівна сама заходилась тулити різнобарвні смужки йому до сорочки, а деякі й пов’язувати. Він відчував її долоні на своїй шиї, бачив перед собою її обличчя й ледь стримувався, аби й собі не покласти руки на її плечі, що були так хвилююче близько.

Врешті, скільки не розтягував він час, як не вередував, а краватку було вибрано та придбано.

– Може, на філіжаночку кави, – запропонував, коли вийшли з магазину, – обмити, так би мовити, покупку?

– О, я б з радістю, але... й так загаялась…

– Це через мене, перепрошую вельми! А гм… завтра? Не вважайте мою пропозицію за нахабство, але… Чи не збігтися б нам після роботи? Візьмемо „фугасик” шампанського (ніби наївна, багатозначна посмішка, стишений голос), вискочимо десь на лоно природи… нині стоять такі погожі дні!

Вона ще мовчала, вдавала, що вагається, а очі вже говорили...

– М-м… не знаю. Треба подумати. Це якось аж надто несподівано.