Слава ЗСУ!

– Ах ти ж, розбійнику! Я ось тобі покажу: „коти”!

– Тихіше, тихіше! Ну тітко, я ще тебе найду!

Юля лежала на загидженому, засміченому недопалками й кришечками від пляшок асфальті, зіщулившись та затуливши голову руками.

– Він тебе вдарив?

Дівчинка розплющила очі. На неї дивилась незнайома тітонька, старша за маму й за тьотю Аду, але ще не стара, вродлива, з приязною усмішкою та співчутливим поглядом.

– Не бійся, я його прогнала.

Юля підвелась. Замурзана, заплакана. Витираючи кулачками сльози, ще дужче розтерла по обличчю бруд.

– Бідненька! – присіла навпочіпки тітонька. – Ти безпритульна! А в тебе є мама, тато?

– Тата немає, тільки мама.

– А де твоя мама? Ходім, сядемо на лаві.

– У Макарівці.

– Де? – тітонька раптом спинилась, ніби наштовхнулась на якусь заваду.

– В Макарівці. Це далеко. Треба їхати поїздом.

Вони сіли на лаву. Тітонька зацікавлено дивилась на дівчинку.

– У Макарівці, Київської області?

– Не знаю. Просто в Макарівці.

– А чому ти не з мамою?

– Мене забрала з собою тьотя Ада. Спочатку я думала, що вона фея, а потім взнала, що ні. Вона показала мені гарні фарби в різнокольорових тюбиках, і я поїхала. Я її боялась. Вона сварила мене, била, не випускала з квартири. І примушувала малювати те, що я не хотіла.

– Малювати… Стривай, а як тебе звуть?

– Юля.

– А прізвище?

– Коломієць.

– Господи! Ти Юля Коломієць, юна художниця з Макарівки?

– Умгу. Я ж кажу – з Макарівки.

– А твою маму звуть Лариса?

– Так! А ви знаєте мою маму?

– Знаю… Боже, невже це насправді? Невже це зі мною? І мама не знає де ти?

– Мабуть, не знає. Інакше вона б мене забрала.

– А чому ти не пішла в міліцію?

– Ні! – злякано схопилась дівчинка. – Я не хочу в міліцію! Степан попереджав…

– Добре-добре! Заспокойся! В міліцію я тебе не поведу, обіцяю!

Юля знову сіла на лаву.

– Господи! – тітонька притисла руку до серця. – Це твій промисел! Це ти послав мені цю дитину, аби я спокутувала гріхи! А чому він тебе бив, той харцизяка? – знову звернулась до Юлі.

– Я хотіла їсти й дівчинка дала мені хліба з ковбаскою, а той хар... хуліган…

– Боже, та ти голодна! Дитинко, ходім, я тебе нагодую! Я відвезу тебе до мами! Ні про що більше не турбуйся!

– А ви знаєте, який поїзд їде до Макарівки?

– Так, Юлечко! Наш поїзд за дві години.

– А як вас звуть?

– Називай мене тьотя Іра…

Вони сиділи в привокзальному ресторанчику. Перед Юлею стояла велика тарілка пахкого супу, вона їла та розповідала тьоті Ірі про свої пригоди.