Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Розмір має значення

А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.

- Добраніч, - сказав він мені, тримаючись за стіну. - Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…

Тут я попрощався і втік.


Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.

- Курви! - лаявся він. - Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!

Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.

Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!

По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.

- Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…

Я взяв його за руку:

- Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці - горда нація.

І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно - їй богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.

- Давай тисячу, - почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».

Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.

- Мізинець? - згадав я.

- Ні, - виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.

- Давай тисячу, - сказав Мізинець.

Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.

- Знаю, де він. Покажу.

- Покажи.

- А тисяча?

- Покажу, - сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. - Віддам. Потім.

- Ясно, - сказав Мізинець.

Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.

- Що таке? - отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.

Гриць заспокійливо взяв його за руку:

- Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.

- Ні-і, - п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. - Я з вами.

В очах його блищала рішучість.

- Додому, - наполягав Гриць.

- Ні, - відмовився Боровий. - Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.

- Додому…

Але тут я вимахнув рукою:

- Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.

- Точно, - підтвердив наш гід. - Згоджуся. Я на все згоджуся.

Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.

- Ходімо?

- Не загуби поводиря, - наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих похмурих стін.

Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:

- Може, це пастка?

- Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, - я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.

Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.

Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.

- …там. Давай тисячу.

Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок - показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.

- Давай тисячу, - зарипів перекладач.

Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.

- Покажи його.

- Давай п’ятсот. Покажу, - почав клянчити Мізинець.

- Дулю тобі, - сказав я відверто. Не люблю торгуватись.

Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.

Пан Боровий завів «Цвіте терен».

Попередня
-= 108 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

StevenKeD 25.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Додати коментар