Слава ЗСУ!

Що треба? — випнув щелепу Петякантроп.

Дівчинка не чекала такого прийому і розгублено мовчала,

позираючи на хлопців.

Котьці стало її жаль. «Певно, дачниця якась або в гості ДО когось приїхала»,— подумав він. На «Бережку» такої ие було.

Вибач! — процідив Чайиик до дівчинки.— Ти помилилася адресою.

Так іцо — будь ласка! — Петякантроп зробив рукою красномовний жест і свиснув: — Фіть!..

Н?'84™3 запеРечлив0 похитала головою і сказала:

Хлопці перезириулися.

Що значить «ні»? — підвищив голос Чайник.

Ти що — не розумієш? — грізно прохрипів Петякантроп.

Я—— почала і затнулася дівчинка.

Та ти ж, ти!..— Чайник озирнувся иа ріг хати і стишив голос.— Кажуть тобі, ти помилилася адресою.

Ні! — знову заперечливо похитала головою дівчинка.

Та ти що — жартуєш? Нам не до жартів. У иас тут серйозна справа... і взагалі...

Ну! — підступив до неї майже впритул Чайиик.

Бобелюр звідсіля! — знову випнув щелепу Петякантроп.

Ну, чуєш — біжи! Нам ие до церемоній. Часу иема,— Чайник нетерпляче озирнувся на ріг хати.— Ну, по-хорошому ж кажемо...

По-хорошому вона не розуміє. Ну що ж... Я їй зараз допоможу! Я їй зараз увімкну третю швидкість. Зараз.— Петякантроп замахнувся, і Котька ще встиг подумати: «Ну, бідна дівчиика. Зараз він їй дасть!»

Але дати Петякантроп ие зміг, бо дівчиика дуже спритно відскочила вбік, і Петякантроп дав у порожнечу. Від несподіванки поточився і мало ие впав. Дівчинка засміялася й від- бігла.

Ах ти ж!..— Петякантроп кинувся за нею.

Дівчиика підбігла до копиці й з розгону дуже спритно, мов

білка, видряпалася на неї.

Петякантроп хотів поцупити її за ногу, але не встиг.

Дівчинка схопила весло, прихилене до копиці, і, сміючись, почала відпихати Петюкантропа.

Чайник у розпачі стояв посеред двору. Все це було так несподівано, що він просто заціпенів. Нарешті він трохи отямився і, скривившись, приглушено загукав:

Граблями її! Граблями!.. Стягай, стягай швидше, бо...

Петякантроп схопив граблі й замахав ними, намагаючись

зачепити дівчинку. Але дівчинка ловко відбивалася веслом і тільки сміялася.

Зараз! Зараз ти в мене засмієшся на кутні! Ти ще мене не зиаєш! Ти мене зараз узнаєш! — кип'ятився Петякантроп, вимахуючи граблями.

І тут почувся голос чорнявої Свєти:

О! Ви вже познайомилися? Все в порядку?

Га? — застиг з піднятими граблями Петякантроп.

Чорнява Свєта, захекавшись, підбігла до копиці:

Що?..— вона обвела поглядом усіх.— Ех ви!.. Як вам ие соромио! — накинулася вона на хлопців.— Отак ви приймаєте зарубіжних гостей?

І __ Га? — граблі опустилися иа землю 1 — Що? — мовив Чайиик. | .— Іигрід, ти що, так їм нічого й ие сказала? ь — Ні! — дівчина зітхнула, ніяково усміхнулась і почала злазити з копиці.

Хлопці перезириулися.

Та це ж Інгрід, подруга Арміиа, з яким ти. Чайник, листуєшся. Ти ж думав, мабуть, що вона — хлопець, правда? А вона дівчина... Ти ж Арміну писав щось проти дівчат, писав? Нападав иа нас, нападав?

Чайник мовчав, але Котька не сумнівався, що Свєта каже правду, що таки, мабуть же, писав той щось не дуже ніжне про дівчат, по всьому було видно.

Мовчиш, значить, правда... Тому Армій і ие написав тобі, що Інгрід дівчина, що...

Не вір, Чайник! — раптом закричав Петякантроп.— Це вона навмисно! Це вона розігрує! Щоб посміятися. Я її знаю! Це ж... Це така!... У-у-у! Думаєш, що воиа що? Це ж воиа впливає на нас! Благотворно! Розумієш? Ух, хитрюга! Не вір! Не піддавайся! Це ніяка не Інгрід! Це якась її подружка! З Києва. Хіба ти ие бачиш?

Зовсім розгублене Чайиикове обличчя враз набуло зосередженого виразу:

А як ти доведеш, що це Інгрід?

Свєта глянула на дівчинку.

Дівчинка розкрила сумку:

Армій обіцяв тобі книжку про космічний пришелець... Ну ось! — вона витягла із сумки якусь книжку і простягнула Чайнику.

Чайник узяв, і знову його обличчя стало розгубленим:

Так... справді... Значить, ти... воиа...— А я... а ми...— ааморгав Чайник.

Ух ти-и!..— прохрипів Петякантроп.

І взагалі...

Що-ж тепер буде?

Замість того, щоб фройндшафт — дружба, ми...

І взагалі...

Та нічого-нічого,— привітно усміхнулась Іигрід.— Я иа вас не ображаюсь. Зовсім-зовсім... Ні... Я приїхала спеціально, щоб...— вона подивилася на Чайника.— Де твій гросмутер? Твій баб'ушк?

У... у хаті. А що? — збентежився Чайиик.

Я хочу... їх мус... Я мушу... должна. Його ім'я єсть Надія Чайка? Правда?

Правда. А що? — ще більше збентежився Чайник.