Слава ЗСУ!

Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й У родині тієї, хто вам подобається, ви, звичайно, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що вн засиділися, не можете аж ніяк.

Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.

Ой! Уже чверть на сьому! А... чого ж ви мене не виганяєте?

Леся з мамою перезирнулися.

А у вас що — гостей виганяють? —лукаво усміхнулась Леся.

Лесик почервонів:

Та ні, але...

Вже опинившись на вулиці, він раптом подумав: «А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра... їм же ж таки важко... Ех, яі Черевик!»

І що воно за такий хитрющнй закон, що все розумне, що можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.

Назавтра Лесик підбіг до Лесі і тільки-но розкрив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи!» Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, щО Леся не хоче, щоб у класі щось знали.

Він кумедно-швидко закрив рота і усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала.

-— Привіт!

І він сказав:

Привіт!

Так народилася їхня таємниця.

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.

І, незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Леенної домівки таким чином теж. настрій у хлопця був чудовий.

Як же це прекрасно— мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна...» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — знрк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. 1 поглядом: «Ну що тиі Ну припини!..» А ти знов... І вона знов...

Як це прекрасно!

Лесик увесь час усміхався. Він просто не міг втриматися.

Нарешті Жора це помітив.

•— Ти чого усміхаєшся? Карбованця знайшов?

Десятку.

Брешеш!

Брешу.

Так що?

л

Нічого... Просто так...

__ Тю!

Потім була неділя.

д в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.

А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав: «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:

Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»

Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила: Ну, я побігла!

І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.

Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.

Але таємниця лишилася.

Про неї не знав ніхто. Навіті, Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.

РОЗДІЛ VII,

в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ.

Ми провалюємося. «ХлопціІ Чілдрени!»

- Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і...

І тут знову Жора перебив Лесика:

Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.

От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

Жоро! — кажу.— Гайда туди!

Гайда! — кажеш ти

І ми гайнули.

Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.

Ну? — питаю.— Що будемо робити?

Ходімо,— кажеш ти.— Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.

А що ж ми в степу знайдемо?

Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння...

Трави? — скрививсь я.— Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.

А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі... Хоча цибуля без хліба й солі не піде.