Слава ЗСУ!

«Унікум»,— наче хто сторонній проказав це слово.

В уяві виник Агашкін.

Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.

Ніде нікого

Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й кинувся геть.

Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на ньо І та бабуся з кошиком, яка, мабуть живе на території лаври. І той солдат з дівчиною, що йшл жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного «Ікару- са»...

Уламок штукатурки неприємно хол див груди.

«Я тільки покажу... Тільки покажу й відра: у однесу назад. Тільки покажу»

Дома Лесик поклав «унікум» у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір відчував себе державним злочинцем. Там же иа дошці написано: «Охороня ться державою», а він..

Коли пізно увечері адзвонив телефон і тато взяв трубку й сказав: «А-а, батя. Здрастуй... та нема за що...» — Лесик завмер.

Але тато, трохй поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого ие сказав. Видно дід чи не помітив, чи... хто його зна.

Який довгий був той вечір!.. Жори ие було. Жора з батьками на три дні поїхав до Запор жжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.

Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:

Тс!.. Я тобі зараз щось покажу тільки ти... дивись... обережно...— Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну.

Що таке?

Лесик дістав «унікум» з портфеля і розгорнув газету: Фреска. З храм Різдва Богородиці. Мій дід реставрує. Сімнадцяте сторіччя. Охороняється державою

Агашкін розкрив рота:

Ну-у?!

„ «Втер-таки носа!» — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.

Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесико-

Вих рук.— Ух ти! Справді! Унікум!.. Та почекай. Що я

з'їм?.. Дай роздивитися.

Підійшов Ясик Гриценко:

А що це у вас?

Унікумі Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці,-—Агашкіи говорив так, наче то був його «унікум» і Леснк до нього не має аніякісінького відношення.

Дай! —ображено мовнв Лесик.

Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.

Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.

Дай! — повторив Леснк І хотів вирвати «унікум» з рук Агашкіна, але той не пускав:

Та чого ти? НуІ От...

Дайї — Леснк з усієї силн рвонув, вирвав, але не втримав у руках, «унікум» описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікиа, посунувся-посунувся по ньому та й...

ОйІ —тільки й вихопилося в Лесика.

Вони перехилилися, глянулн вниз.

У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.

Ох ти!..— схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко.— Сімнадцяте сторіччя...

Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:

Та яке там сімнадцяте!... Хи-хи! То я пожартував... Це... таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Леснку?.. Мн тебе розіграли.

Лесик отетеріло глянув на Агашкіна.

У цей час перерва закінчилася—продзвенів дзвінок.

Агашкін і Гриценко побігли иа свої місця.

Лесик сидів, втупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель.

У грудях його була холодна порожнеча.

Що ж тепер? Як Же тепер?

«Охороняється державою...»

За це ж і судити можуть.

А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто.

«Звичайний шматок штукатурки».

А може, й справді... Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш. На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи.

А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер...

Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. 1 похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви.

Тепер уже виходу не було.

І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:

А ти таки пранду сказав. То був звичайний шматок

штукатурки. Я просто хотів...

Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув

Дгашкін.— А то — «унікум», «сімнадцяте сторіччя»! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя...

Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:

— А я вже справді злякався,

І хлопці побігли у коридор.

Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик иоснв у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці диі й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався.