Слава ЗСУ!

Метрів за триста від того місця, де мн стояли, на березі озера починався ліс.

А я-ик же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.

А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.

А атож, що н-не б-бачу,— кажу я.

То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.

Ну, що я міг йому сказати?

Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.

Та, думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.

Ой!

Ой!

Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.

Слухай!...— під час чергового зойку процокотів Агашкін.— А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, иі за цапову душу пропадемо.

Припини,— кажу,— паніку. Припини ці панікерські де- моралізуючі розмови! І так погано.

Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває.

І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кири Андріївни

—...Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза...

Я рвучко повернувся до Агашкіна.

Він дивився на мене виряченими від подиву очима.

Я гарячково закрутив головою, визираючи вчительку. Але не побачив нічого.*

Голос замовк так само раптово, як і залунав.

Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.

Чув,— так само отетеріло відповів вій.

Стоїмо. То один на одного глянемо, то навколо. Нічого не розуміємо.

І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:

Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти.

І знову — тиша. І — нікого.

Чув?

Чув.

Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась.

І тут мені сяйнуло.

Слухай,— кажу,— Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок,— тьху!.. Отже, ніякої фантастики.

А... а що вони хотіли сказати? Я ие зрозумів. Ми цього ще ие проходили.

Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали иа уроках, вдома добре вчнли під- ручники, то знали б зараз, як зігрітися.

—- Взагалі-то правда,— зітхнув Агашкін.— Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно,— вогонь добуває.

От-от,— кажу.— А ми з тобою...

У «морський бій» на уроках грали,— знову зітхнув Агашкін.— Здався нам той «морський бій».

А Жора...— зітхнув я.

От хто зараз був бн потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.

Кого це,— питаю,— іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо мн тебе з Жорою зустріли. Коли б не тн, його б і не змило зовсім.

Ну гаразд, гаразд,— примирливо мовив Агашкін.— Не будемо сваритися. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо ие триматимемося купи, ще швидше пропадемо.

Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мнть з дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це «щось» було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, шо, вціливши Агашкіна по лобі, впав иа землю, та тільки-но я нахилився, щоб глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.

Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить иа дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кндає иа нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, шо рясно ростуть на дереві.

Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкіи, коли другий «баиан» бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спрнтио ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись иа вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось зиайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я...

Агашкіи,— вражено кажу,— та це ж... це ж... наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!

Агашкін так і присів:

Точно!

еа

РОЗДІЛ X,

в якому ви побуваєте разом із шостим «Б» на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться.

«Договірний підряд». Ясик і трійця

Раз на тиждень, коли в шостому «Б» дві години підряд були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися иа перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії ГІелагея Петрівна