Слава ЗСУ!

VI

У перший клас Вітю привела, звичайно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від хвилювання все розпливалося перед очнма.

131

,— Не хвилюйся. Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд,— повторювала вона, і губи в неї тремтіли.

Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Борн Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.

Але иа другий, иа третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першоклаенику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.

І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось хвилюватися. Бабуся всі урокн сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стінн й боявся,щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його Не було у Віті навичок жнття в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.

У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовнтн, колективу. Це сказала, Вітя чув, Марія Іванівна бабусі Світлані.

У лідери класу висунулися двоє — Бори Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав, і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.

Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає вагу прізвище людини.

Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя.. А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіиа, Петровська, Бойко, Барабаш...

У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна — ябеда.

Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за баитик!

Одночасно з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і ие дуже добрий. А Володя Барабаш — плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська — базіка.

Ой, ви знаєте... ви знаєте... а я... а мені... а мене...

А Володя Барабаш - видумляка. Все плете якісь небилиці,

які начебто з ннм трапилися.

А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадииа». Он вона стоїть,одвериувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто ие побачив і, чого доброго, ие попросив.

Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки 132

відомо, ЩО вій — Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:

Ну йдн, йдн, Зайчнку мій...

Того ж дня на першій же перерві Жабський. пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:

Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!

А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:

Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну...

І. коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» — Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:

Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.

Але було пізно. У класі він уже иа все своє шкільне життя

став Зайчиком.

Звідки взявся тон «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові... Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.

Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:

• Розкажи про те, як я був маленький...

Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана * і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.

Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.

-- Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гариеиький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.

- Люблю,— кивав головою Вітя і пильно дивився на маму:

А... а як же... це ж було взимку... Мій же день народження в січні?

Авжеж, — наче сама дивувалася мама.— Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці... Заячій. Я ж і кажу...

А тато? Тато тоді що?.. •— питав Вітя.

А тато...— Мама на мить затиналася.— А тато тоді теж був. Аякже... Мн з инм удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз... Отак: ху-ху-ху!..

І Вітя иаче відчував на своїй щоці подих тата.

Йому часто потім снилося, як тато днхає иа нього. Той подих був теплий, приємно лоскотний і такий рідний.

Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його «зайчиком».