Слава ЗСУ!

Бабуся Світлана не витримала и собі встряла у гру. а за нею й Надія Максимівна. І таке зчинилося на галявині, якого цей ліс, мабуть, зроду не бачив.

А потім вони сіли снідати.

І так смачно було їсти на траві.

Вітя часто бував з бабусею Світланою у Ботанічному саду- Він змалку любив дерева, траву, квіти. Але в справжньому лісі він був уперше. І вперше ходив босоніж по землі. Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві і нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі..

Той день був найкоротший за всі диі Вітиного життя.

А через тиждень, наступної неділі, вони знову поїхали на природу.

На цей раз була нова радість. Разом з ними в машині їхав велосипед. І не якийсь там триколісний чи двоколісний, малюківський, з маленькими колесами на товстих шинах, що ото з боків двома коліщатами підпираються, а справжній, з великими колесами й тонкими шинами, найсучасніший, складаний.

— Вчитиму вас сьогодні,— казав Сергій Порфирович, вмощуючи велосипед у багажник.— Ви вже хлопці дорослі, час уже вам... У цирку навіть ведмеді на двоколісних їздять, а ви все на трьох та на трьох...

Дмитрик усміхався і поблажливо позирав на Вітю.

Дмитрик був усього лише на три з половиною місяці старший за Вітю, але перейшов уже в другий клас. А Вітя лише восени мав піти у перший. У Віті день народження був сьомого січня, а в Дмитрика двадцятого вересня. І хоча Дмитрик ставився до Віті начебто приязно, але Вітя відчував, що то приязнь удавана, Дмитрик вважає його «малявкок» і нудиться в його товаристві.

Але Дмитрик дуже вміло приховував це, особливо при дорослих, був ввічливий, навіть запобігливий. От що значить вихованість!..

На цей раз вони поїхали в інший ліс, у світлий прозорий березовий гай, на велику зелену галявину, яку перетинала стежка. Стежка була рівненька, без вибоїн, наче асфальт. А обабіч — висока м'яка трава.

Саме те, що треба,— сказав, виходячи з машини, Сер- Пи Порфирович.— Не так боляче б.уде падати.

Він дістав велосипед, в одну хвилину склав його, поставив на стежку й сказав Дмнтрикові:

Ну що, синку...— Зробив паузу і продовжив:— Надамо право першого падіння нашому другові Віті?

Ага,— усміхнувся Дмитрик.— Він наш гість. Хан він перший.

Сідай! — кивнув Сергій Порфирович Віті й підморгнув.

Вітя почервонів і, чіпляючись ногами за раму, поліз иа

незвично високе сідло, за яке Сергій Порфирович підтримував велосипед могутньою рукою.

Тримай міцно кермо, дивись иа дорогу і крути педалі,-^ казав десь згори Сергій Порфирович, штовхаючи велосипед.

Втрачаючи з-під иіг раз у раз педалі, Вітя покотив стежкою.

Поки Сергій Порфирович тримав рукою сідло, Вітя, хоч і хитався з боку в бік, але їхав.

Та тільки-но Сергій Порфирович иа мить опустив руку, як Вітя одразу ж завалився вправо і бебехнувся в траву.

О! Почни є! — весело вигукнув Дмитрик.

Тепер сідай ти, «окало»! — сказав Сергій Порфирович сину.

Дмитрик упав так само швидко, як і Вітя.

Потім іще раз упав Вітя. А тоді Сергій Порфирович всерйоз зайнявся Дмитриком. Авжеж, йому хотілося, щоб його син перший навчився їздити, вій же синові купив велосипед і заради сина затіяв оцю поїздку на природу.

Давай-давай-давай! Отак!.. Крути. Кермо тримай... Міцніше... О! Ех! Вставай. Сідай. Давай-давай-давай!.. ] Кермо... Ноги... Ногами працюй, ногами... О! Е-ех! Уставай... Сідай... Кермо, розумієш, треба повертати у той бік, куди тебе тягне впасти, тоді втримаєшся. Ну, давай. Давай- давай... Кермо... Кермо... Що ж ти кермо не в той бік повертаєш. Я ж тобі пояснював. Вставай! Сідай... Будь уважинм і не панікуй. Головне — треба відчути рівновагу. Відчути, розумієш?.. За тебе цього ніхто зробити не зможе. Давай... Давай... Давай-да... Ех! Ну, вставай. Відпочинь трохи. Сідай, Вітю, ти. Давай!.. Сміливіше! Крути... Кермо тримай міцио... Давай! Давай!

І раптом Віті на якусь мить здалося, ніби не Дмитри- ків «татонт», а його рідний, Вітин татусь тримає дужою рукою за сідло велосипед, і біжить позаду й важко дихає, і щось каже підбадьорливе, гарне...

Вітя з усієї сили натиснув на педалі, відчув руками слухняне кермо і... поїхав. Важкого дихання позаду вже не було, була одна тільки стежка попереду, яка весело накручу- І валася на колеса, була трава, було невидне, але відчутне да- г

деко вгорі небо, були берези, шо, рябіючи, мелькали перед очима, і шалене почуття радості. «Го-го-го-го-го!»

Молодець! Молодець! Ідеш! — чувся позаду голос Сергія Порфировича.

Під кінець Вітя, звичайно, впав. Він ще не вмів зупинятись і злазити з велосипеда. Але ж він їхав. їхав! Сам!