Слава ЗСУ!

мама обернулася до Лесика.

Єсть! — Леснк вискочив на площадку.

Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, як тільки Лесик доторкнувся до кнопки дзвінка. Він був червоний і розгублений.

Що вам розказувати?

Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне почуття.

Але, мабуть, кожен на Жорнному місці спершу б сказав:

Та ти що... Це несерйозно! Та не хочу... Дякую... Я дома посиджу... У мене книжка цікава...

Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став. Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув иа площадку:

Ану давай! Швидше!

Стривай! Я хоч двері замкну, а то...— тільки й сказав Жора.

О! Правильно! Привіт, Жора! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.

Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жорн? Не можна без Жори!

Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.

Як мало треба людині... Лише доброзичлива увага й більше нічого.

І тут несподівано почервонів Леснк. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: «Лесик — ледар!» Леснк зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся иа кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно. Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув. Тато усміхнувся й змовннцьки підморгнув теж. То був Лесиків (Обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути...

Жоро! І Іеред тим як сідати за стіл, помий руки,— сказала Зоя Михайлівна.— А то за все берешся, а потім...

І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки... «Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!», «Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?», «Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, тн любиш...», «Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться...»

Мушу вам сказати, що в Лесиковій родииі навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (ие кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця не допивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, сидрами та морсами, готувати які Ле- сикова мама була просто-таки майстриня. Проте за традицією весь час виголошували тости.

І от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:

Дорогі товариші! Родичі, близькі й знайомі! Не будемо, безумство, багато говорити... За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!.. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує, безумство, всіх, хто її любить, тобто нас з вами, своєю неповторною усмішкою...

На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або «тамадує», як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.

Мама-іменинниця, як і кожна поридна імєнинниця-госпо- диня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре. Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:

їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидкуруч, але все свіженьке...

Все натуральне. Ніякої хімії,— докидає тато.

Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що

образилась:

Даремно вн, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте.

Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця.

І все-таки в Америці, кажуть, червиві яблука коштують дорожче за иечервиві,— похитав головою дід Василь Денисович.— Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидамн- пестицидамн та іншою бекою.

Любий Василю Денисовичу,— із зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна —- не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все, що стоїть на цьому розкішному столі. Замість нас поїли б усе'довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете.

Почалася одвічна суперечка «фізиків» і «ліриків». Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки.

Не знаю, не знаю,— розвів руками Юрій Васильович.—